Слава ЗСУ!

Вона відступила. У цю мить він і справді схожий був на людину, що здатна виконати погрозу.

— Прошу надалі не турбувати, — сказав він, закріплюючи успіх.

Вона розвернулася і кинулася сходами вниз, ледь стримуючи сльози. Аспірин і далі стояв, і за мить почув зойк поверхом нижче: два жіночих голоси скрикнули одночасно.

— Ой!

— Та що ви…

Він перегнувся через бильця.

Ірина стояла на сходовому майданчику. Тупіт ніг учительки, що втікала, лунко доносився знизу, з під’їзду. Ірина дивилася їй услід майже з жахом. Вони зіткнулися, зрозумів Аспірин. Добре ще, що рвучка Світлана Миколаївна не збила сусідку з ніг…

Ірина підвела очі й побачила його.

Секунда. Холодний протяг під’їзду.

Потім вони розійшлися, не мовивши одне одному ні слова.

* * *

Переддень Нового року завжди давав чималий додатковий заробіток. Корпоративні вечірки почалися вже в середині грудня, і Аспірин улаштовував свято поперемінно чиновникам, бізнесменам, якимось просунутим ліцеїстам і знову чиновникам, і так майже без перерви. Він утомлювався, як собака, зате сімейний бюджет поправлявся і навіть, певно, розжирів.

Замість загиблого інструмента Аспірин купив за оголошенням інший. Ця нова скрипка перевершувала покійницю всіма параметрами: різниця в звучанні чулася неозброєним вухом. Олена була задоволена.

Наближалося католицьке Різдво. Проїжджаючи автом повз ялинковий базар, Аспірин раптом пригальмував. Ось уже багато років він не опускався до метушні з ялинкою — Новий рік зустрічав де завгодно, тільки не вдома. Але якраз на краю огорожі з жердок стояла (мабуть, із рекламною метою) величезна темно-зелена ялина. Звідки її привезли, який «Зелений патруль» оплаче її смерть, Аспірин не став себе запитувати. Він вийшов із авта, і торговець, як водиться, заламав ціну — ялина була його гордістю, до свят ще був час, а покупець аж ніяк не виглядав бідняком. Аспірин витяг гаманець, як барон на рабському ринку, велів зв’язати ялину мотузкою і присобачити до багажника.

Затягаючи ялинку в ліфт, він кляв свій порив. Хотів уже вибиратися і тягнути колючу вагу сходами, але тут зелена верхівка нарешті вмістилася в коробці й припала за габаритами, як рідна. Зітхнувши з полегшенням, Аспірин натиснув на «п’ятірку», і в цю ж мить у ліфт — у не загромаджений ялинкою простір — застрибнула жінка.

Аспірин встиг побачити, як спокій на Ірининому обличчі змінюється панікою, а паніка — рішучістю. Ліфт повз угору; Ірина нервово поправила волосся, дві вертикальні складки на чолі стали помітнішими.

— Я гадала, нам треба поговорити…

Ліфт приїхав на п’ятий поверх. Аспірин не встиг рухнутися — Ірина натиснула кнопку дев’ятого.

— Я гадала… нам треба поговорити. Я гадала — це нормально, коли люди розмовляють.

Аспірин понуро подумав, що помилився в ній. У жінках він цінував насамперед легкість — і при зустрічах, і при прощаннях. Вони з Іриною дарували одне одному радість і розійшлися за обопільною — він так гадав — згодою. Невже вона влаштує сцену?!

Ліфт приїхав на дев’ятий. Ірина, секунду повагавшись, натиснула кнопку з цифрою «два». І ліфт знову поїхав; Аспірин двома руками утримував важку ялинку, долоні його були в смолі, голки воліли впитися в щоку.

— Я розумію, у твоєму колі… так, напевно, й робиться. Коли люди, ніби коти… коли їм однаково, разом вони чи…

Вона була дуже червона. Їй було соромно за кожне слово, але стриматися вона вже не могла.

Замкнуті в тісному просторі, в компанії величезної колючої ялинки, вони їздили вгору й униз, ніби екіпаж маленького, забутого і приреченого космічного корабля.

— Я тебе зневажаю, Олексію. Мені б хотілося, щоб ти це знав.

Ліфт приїхав на другий. Ірина, схлипнувши, натиснула кнопку дев’ятого, схаменувшись, виставила руку в двері, і стулки не зійшлися. Ірина вискочила з ліфта і кинулася сходами вгору. Аспірин, не думаючи, ще раз натиснув чомусь кнопку дев’ятого.

А за хвилину, вивантажуючи ялину на своєму поверсі, він почув, як унизу свариться консьєржка тьотя Світлана:

* * *

— Агов, хто там у ліфті пустує?!

— Навіщо це? — здивувалася Олена.

Аспірин поклав ялинку на підлогу в передпокій.

Одразу ж об неї перечепився. Ледве не впав, хотів копнути дерево, але в останню мить усе-таки стримався.

— Щось знову трапилося?

— Нічого.

— Я ж бачу… Навіщо ти ялинку притяг?

— Якщо тобі не подобається, викинь у вікно, — сказав Аспірин і зачинив за собою двері спальні-кабінету.

П’ять хвилин було тихо. Потім Олена заграла знову.

Він ліг, не роздягаючись, і заплющив очі. І за кілька хвилин провалився в паралельну реальність: йому здалося, що він лежить у спальні із зеленуватими фіранками і що на курному підвіконні вартує стара настільна лампа. І що Ірина спить поруч.