Слава ЗСУ!

Йому тридцять чотири роки. Йому подобається його статус. І стосунки з жінкою цінні для нього самі по собі, без додаткових скріпок. Або вона це зрозуміє, або… шкода. І справді, дуже шкода. Таких, як Ірина, дуже мало на світі жінок.

Олена спала. Він залишив їй розморожений фарш у мікрохвилівці. Нехай посмажить котлети.

* * *

На виході з клубу якась дівчинка, свіженька, мила, попросила автограф на листку блокнота. Він намалював їй чоловічка за пультом, підписав «Аспірин», і дівчинка ледь не розтала від щастя.

З авта він зателефонував хлопчині, який постачав йому диски, дізнався, що є новенького, і по дорозі додому заїхав у магазин. У тісній підсобці його почастували кавою, і ще одне дівчисько, касирка, попросила його розписатися на флаєрі якоїсь вечірки. Він купив вінілу і дисків на всю готівку, обережно прилаштував сумку в багажнику і поїхав додому.

Олена мила підлогу. Люто орудувала шваброю, під футболкою виступали гострі лопатки. Аспірина знову вразило, яка вона худа.

— Черевики зніми, — сказала Олена, не вітаючись. — Хіба я даремно стараюся?

— А ти не старайся. Хто тебе просить?

Олена випросталася. Відкинула волосся з чола.

— Не люблю свинарника, — відчеканила, дивлячись Аспірину в очі. Подумавши, мовила вже м’якше: — Ти чого сяєш? Гарні новини?

— Хіба я сяю?

Аспірин глянув на себе в дзеркало. Видовище було звичайне — хіба лише очі, якщо придивитись уважно, блищали яскравіше, ніж зазвичай.

— Нічого особливого, — сказав, роззуваючись. — Візьму, певно, третю ніч у «Куклабаку». Навантаження, звичайно, нівроку, особливо якщо зважати на суботній ранковий етер… Але який кайф, коли тобі платять за улюблену справу!

Олена усміхнулася — поблажливо й сумно. Підхопила відро, потягла в туалет, брудна вода загуркотіла водостоком.

— Знаєш, я б звалив із «Лапа-Радіо»… може, й звалю згодом, переїду назовсім у клуб.

— Яка різниця? — запитала Олена з туалету.

— Величезна. Клубний ді-джей, — Аспірин сунув ноги в тапочки, — виконавець і творець. А на радіо — так, килимовий клоун, масовик-витівник.

— Не розумію. — Олена вимила руки, старанно витерла рушником. — Що ти там твориш?

— Настрій. — Аспірин посміхнувся. — Розумієш. .. Ось танцювальний майданчик. — Він поставив посеред столу порожню тарілку. — У нього свій настрій, своя мета, свій склад: за віком, соціальним станом, інтересами…

Аспірин узяв із вазочки печиво, з хлібниці — півбулки, із холодильника — варену морквину. Поклав на тарілку; у пориві натхнення додав кілька зубочисток.

— Це мій об’єкт, він складний. А я — маніпулятор. Не злий, не маніячило, не політтехнолог: мені від них нічого не треба, я хочу їм добра. Я хочу, щоб їм було добре і вони стали кращими, розумієш?

Олена всілася за стіл. Очікувально дивилася на тарілку.

— Кожна композиція — це настрій, — продовжував натхненний Аспірин. — Коли ми слухаємо музику, ми його підхоплюємо… або не підхоплюємо, якщо вона нам чужа. От я й починаю підгодовувати їх композиціями — і при цьому опрацьовую.

— Людей?

— І людей, і музику теж. Ритм іде по висхідній — отже, впорскую адреналіну. І ще багато фішок і примочок, до ранку не розповіси, але головне — я підхоплюю їхній настрій і плавно, власною волею, навіюю їм інший. Від спокою — до екстазу, від екстазу— до ейфорії, від ейфорії — до нірвани… Розумієш? Я ді-джей. Я професійно відчуваю, в який стан занурює музика.

Аспірин говорив, варена морквина слухняно танцювала на тарілці, печиво підстрибувало, а на булку й зубочистки вже не вистачало рук.

— Отже, ти — фаховий маніпулятор?

— Я музикант. — Аспірин, опам’ятавшись, поклав булку назад у хлібницю. — Кожен музикант — трохи маніпулятор. Ти не можеш цього не знати.

— Ні, —тихо сказала Олена. — Музикант… особливо якщо він композитор. Він бере шматок себе, причому кривавий шматок… зі смаком життя, любов’ю і страхом смерті. І він консервує… ні, не так, він переводить кращі — або страшні — моменти свого життя в іншу… знакову систему. Інший код. І посилає в простір. Або записує значками на папері. І йому при цьому байдуже, чи розкуповують у барі спиртне, чи підстрибують ноги у тих, хто сидить, і чи вібрує танцювальний майданчик… — Вона двома пальцями взяла варену морквину і викинула в сміттєве відро.

Аспірин сидів і не знав, що їй відповісти. Крижаний спокій, крижаний погляд, — вона вже забула, як ридала у нього на плечі, забула, як він витягнув її з несусвітньої діри, як купив їй нову скрипку — вже третю, між іншим, як займався психотерапією днями й ночами…

— Нехай, — сказав він байдуже, як лише міг. — Я врахую твою думку про мою персону.