Слава ЗСУ!

За відчиненими дверима билися й сміялися, ні на що не звертаючи уваги.

Аспірин нарешті обернувся. Олена стояла, притулившись до стіни, щосили обіймаючи Мишка — звичайного плюшевого ведмедя з пластмасовими очима.

* * *

Її не били й не ґвалтували, не накачували наркотиками. Вона просто сиділа в кутку під батареєю — відігрівалася. Було холодно, і хотілося пити.

— Мишко на мене образився. Я покинула його. Замкнула його в портфелі й заховала подалі, щоб не заважав… а потім усе сталося. І я про нього навіть не згадала.

— Що сталося? — не витримав Аспірин. — Що сталося, чому ти втекла, де твій брат? Чому ти не повернулася додому?

— Олексію, — вона посміхнулася, — дякую тобі, ти мене… знайшов. А я загубилася. Геть загубилася. Навіть забула, як мене звуть.

— Як? — Аспірина кинуло в дріж. Найгірші його припущення справджувалися: в Олени прогресує серйозний психічний розлад.

— Ні, — вона захитала головою, — я не божевільна. У мене лопнула струна… струна мі. Ця музика… Світ її не витримує, щось мусило тріснути, світ чи… Вона досконала, розумієш, це однаково, що зупинити час. — Вона дістала з кишені кульок зі скрученими струнами. — Ось… їх тепер тільки три.

— А де скрипка? — механічно запитав Аспірин.

— Не пам’ятаю. Та й не треба. Не треба більше скрипки, Олексію. Взагалі нічого не треба. Усе втратило сенс. Він залишиться тут назавжди. І я теж. Ніколи не зможу його вивести. Лопнула струна.

Вона говорила й посміхалася, і від цієї посмішки в Аспірина стягалася шкіра на обличчі.

— Дурниці, — сказав він спокійно, як лише міг. — Нехай цей твій… хазяїн струн дасть іще одну. Щоб було чесно. Технічна заміна. Це ж справедливо. Хіба ні?

Олена захитала головою, нічого не сказала, але Аспірин одразу зрозумів: поблажок не буде. Ніякої технічної заміни. Дівчисько сиділо перед ним, дивлячись знизу вгору сухими збудженими очима, і Аспірин почувався, як дилетант перед операційним столом. Ось лежить, стікаючи кров’ю, поранена людина, і треба допомогти їй негайно — але невідомо як.

— А…— Він розумів, що треба щось сказати швидко, й точно, і впевнено, без жодних аморфних «заспокойся» і «все буде добре». — Послухай… Кажуть, Паганіні вмів грати й на одній струні. У нього всі струни, розумієш, полопалися, і він на одній струні зіграв свій «Каприс». Чим ти гірша від Паганіні, скажи мені, будь ласка?

— На одній струні, — проговорила вона, як сомнамбула. — Ні, Олексійку. Неможливо.

— Тоді, — Аспірин гарячково підбирав слова, — тоді натягни замість «мі» нормальну струну. Просту. Нехай буде як тріщинка на глечику. Знаєш, проти заздрості богів. Ти пам’ятаєш? У старовину, якщо гончар виготовляв надто вже вдалий глечик, він залишав на ньому тріщинку, ваду, щоб боги не гнівалися… Що ж, може, тоді ти зумієш, і світ не розтріснеться…

Вона перестала посміхатися. Аспірин злякався:

— Олено?

Вона раптом кинулася до Аспірина, обхопила шию і притиснулася обличчям до його щоки, так що на мить стало боляче, і Мишко, затиснутий між ними, врізався в груди Аспірина твердим пластмасовим носом.

ЧАСТИНА ТРЕТЯ

ЛЮТИЙ

— Що таке?

Він прокинувся хвилину тому. Ірина лежала без сну, підперши щоку долонею.

— Нічого. — Вона посміхнулася, не розмикаючи губів.

— Я хропів, так?

— Ні.

Він глянув на годинника. Пів на сьому. Зарано, але ж сьогодні ранковий етер…

Аспірин сів на постелі. Спустив ноги на підлогу. Останнім часом у їхніх спільних пробудженнях намітився легкий дискомфорт. Ледь чутна фальшива нота.

— Спати хочу, — поскаржився він. — А ніколи. Ти поспи ще, ага?

Вона мовчала.

Аспірин намацав халат на спинці стільця. М’який, зручний халат. І все так добре, спокійно, природно. .. Якби не цей погляд і не це мовчання.

— Якщо я накажу своєму генералу перетворитися на морську чайку, і він не виконає наказу, хто буде в цьому винен — він чи я? — запитав він зненацька.

— Це з «Маленького принца»? — перепитала Ірина після паузи.

— Так… Відповідь: «Ви, ваша величність. Бо ви запрагли неможливого».

— Я запрагла неможливого?

Аспірин внутрішньо напружився. Ранок — не час для таких розмов.

— Ти взагалі нічого не запрагла. — Він примирливо погладив її по руці. — Я пішов, ага?

— Йди. — Вона підтягла вище ковдру. — Щасливого етеру, Олексію.

— І тобі щасливо.

Її двері зачинилися в нього за спиною. Як був, у халаті, закурюючи на ходу, він піднявся нагору, до себе. Сусідка зі сміттєвим відром (повним, на щастя, повним!) зміряла його багатозначним поглядом.

Він сів під кватиркою на кухні. Затягнувся. Заплющив очі. От уже що, а проникливість Ірині притаманна. Вона має рацію. Вона запрагла неможливого. Її завищені вимоги точать ідилію, як хробак, і ніхто не знає, скільки ще триватиме цей сусідський роман: тиждень? Місяць?