Слава ЗСУ!

Над входом горів тьмяний ліхтар у металевій оправі. Майже загороджуючи вхід, стояв Запорожець на продавлених колесах, давно непорушний, засипаний снігом вище даху. Світло ліхтаря падало на вивіску: гуртожиток якогось технікуму, не збагнути якого, офіційний текст ховався під написаними пізніше матірними коментарями.

Аспірин повернувся до свого авта. Підвів голову: у будинку де-не-де світилося, хтось сміявся, десь голосно грала музика. Будинок був живий — потворна сіра коробка, пародія на людське житло. Що тут потрібно Аспірину? Навіщо він приїхав?

Він замерз. Сів за кермо, увімкнув грубку (мотор не встиг охолонути), викурив цигарку. Мишко лежав, розкинувши лапи, демонстративно миролюбний.

— Якого дідька? — пошепки запитав Аспірин.

Вийшов на брудний сніг. Узяв ведмедя під пахву. Замкнув авто і поставив на сигналізацію.

Вхідні двері огидно заскрипіли. Аспірин ввійшов у вестибюль, голий і страшний, з останками древньої телефонної будки. Гола лампочка на шнурі освітлювала порожню вахтерську комірку з вибитим віконцем.

Зручніше перехопивши ведмедя, Аспірин піднявся на другий поверх. Опинився в напівтемному коридорі, між рядами однакових дерев’яних дверей. Звідкись долинала музика й голоси — люди істерично веселилися.

Що він тут робить?!

Притискаючи до себе ведмедя, він пішов по коридору — туди, де лежала на лінолеумі смужка світла з відчинених дверей.

Одразу за дверима гурчав допотопний холодильник. Прихилившись до нього спиною, сидів хлопець із вибіленими перекисом патлами. Тримався за голову і погойдувався, живучи, очевидно, напруженим внутрішнім життям.

Аспірин пройшов мимо.

Їх було багато: кожен займався своєю справою, майже ніхто не звертав ні на кого уваги. Курили, їли з консервних бляшанок, пили пиво й горілку, нарізали цибулю на дерев’яній дошці, з’ясовували стосунки («Де мій баян?» — питалася дівиця років сімнадцяти у блідого сонного хлопця, а той стомлено мотав головою, відчепись, мовляв). Аспірин ішов, майже наступаючи на чиїсь ноги й руки, мовчки оглядаючись, ніби аквалангіст на великій глибині.

— Дядьку, ти куди? — запитало дівчисько-підліток із синіми колами під очима. — До Свєтки?

Аспірин невизначено змахнув рукою.

— А що це за почвара в тебе, ведмідь, чи що? Дай потримати!

— Ага, — сказав Аспірин. — Скажи, тут була… дівчинка? Олена? Де вона?

Його співрозмовниця знизала плечима:

— Недолітка? Не знаю. Запитай у Дергача, я нічого не знаю… Слухай, а ти не мент?

Більше не звертаючи на неї уваги, Аспірин рушив, переступаючи через сидячих і лежачих (меблів було мало, а людей багато), до дверей у сусідню кімнату — він тільки зараз їх завважив, вони були майже всуціль заклеєні шматками жовтих газет. Штовхнув — двері не піддалися. Потягнув на себе; у кімнаті було майже темно, хтось хропів у кутку, хтось тяжко дихав зовсім поруч. Аспірин ширше прочинив двері — кімната була встелена матрацами, завалена барахлом і тілами сплячих, а в дальньому кутку сиділа, притиснувши коліна до підборіддя, дівчинка.

Він підійшов, не вірячи сам собі. Схилився над дівчинкою. Заглянув в обличчя.

— Олено!

Вії, що злиплися від висохлих сліз, повільно піднялися.

— Олексію, — сказала вона, вдивляючись у його лице, ніби впізнаючи після багаторічної розлуки. — Олексійку… Це справді ти?

Він усе-таки наступив комусь на руку. Сопіння змінилося лайкою, але Аспірин не чув. Він тягнув дівчисько до дверей, підсвідомо очікуючи, що ось зараз двері зачиняться перед носом. Це пастка, йому не дадуть піти, доля не віддасть йому Олену.

І справді, у плече йому вчепилась рука:

— Гей, дядьку…

Аспірин, не слухаючи, розвернувся і вдарив того в щелепу. З надзвичайною снайперською точністю.

Щось загуркотіло, хтось упав. Аспірин, ледь не зірвавши двері з петель, вивалився в коридор — у одній руці Мишко, в другій — Олена. Позаду зачувся вереск, хтось матюкався й зловісно волав: «Дайте мені його! Дайте мені його!» Аспірин зупинився, тицьнув ведмедя Олені, відтіснив її за спину; в коридор слідом за ним вирвався хлопець у синій майці, з кухонним ножем у руці — до широкого леза прилип кружечок цибулі.

Очі в хлопця були олов’яні — без ознаки думки. Аспірин стояв, перегороджуючи собою коридор, і дивився в них, як дивиться брандмейстер на будинок, що догоряє.

— Уб’ю! — невиразно рикнув хлопець і пішов на Аспірина. Хоч би вона здогадалася втекти, подумав Аспірин скрушно; у цю мить очі нападника прояснилися.

Він дивився Аспірину за плече. Аспірин притамував бажання обернутися. Стиснувши зуби, рушив уперед, але супротивника перед ним уже не було — хлопець кинувся по коридору, ляскаючи ногами в сірих шкарпетках, ковзаючись на гладкому лінолеумі. Залишився тільки кружечок цибулі, що відліпився з ножа і впав на підлогу.