Слава ЗСУ!

знайди книгу для душі...

Читай онлайн! Читай онлайн українською безкоштовно > Книги > Олена й Аспірин

— Не бажаєте купити диск?

Аспірин відмовився.

Пішла друга доба, відколи Олена зателефонувала йому в етер. Здавалося, минули вже роки. Аспірин випив каву в підземній кав’ярні, з’їв бутерброд і трохи покурив.

Викинув порожню пачку з-під цигарок.

Після опівночі передзвонив Віскас.

— Добрі новини: серед мертвих її точно немає. Принаймні серед тих мерців, яких виявили протягом доби. Серйозних аварій теж не було, у кримінальних епізодах вона не фігурує… Сучка, забилася десь і ховається. Або на півшляху до інтернату. Може, вже завтра там з’явиться.

— Що мені робити? — запитав Аспірин.

— їдь додому й поспи, — порадив Віскас. — Все одно від твоїх конвульсій користі ніякої.

* * *

Аспірин покинув авто у дворі. Вікна не світилися — ні в його квартирі, ні в Ірининій.

Він відчинив двері своїм ключем. Ірина спала на дивані, згорнувшись калачиком. Піднялася на лікті, закліпала, мружачись від світла в передпокої:

— Що?

— Нічого.

— То й добре. — Ірина судорожно позіхнула. — Відсутність новин — гарна новина, так?

Аспірин не мав сил говорити. Він кивнув.

— Ти щось їв?

— Так… Ніхто не телефонував?

— Дама на ім’я Євгенія, була шокована, що я відповідаю по твоєму номеру. І ще редактор журналу «Мачо». Більше ніхто.

— Дякую. — Аспірин прихилився плечем до стіни. — Що робити, якщо ми її не знайдемо?

— Ми знайдемо її, Олексію, — сказала Ірина не дуже переконливо. І повторила уже певніше: — Ми будемо шукати її, доки не знайдемо.

* * *

Прокинувся й не одразу збагнув, де він і що сталося. Тоді, згадавши, ривком сів на ліжку.

Була ніч. Дім і двір спали, за вікном висів напівприкритий хмарою місяць. Двері в кімнаті були незачинені, на кухні світилося. Аспірин глянув на годинника — половина четвертої.

Отже, він проспав лише хвилин сорок.

Чому прокинувся? Бо відчув: щось трапилося. Саме зараз. Невже з Оленою?!

Він смикнув за шнур торшера. Примружився. Повернув голову — і зустрівся очима з Мишковими пластмасовими очками. Іграшковий ведмідь сидів на тумбочці поруч із ліжком, ледь схиливши голову й пильно вдивляючись в Аспірина.

Аспірин вилаявся. Протер очі й вилаявся знову: звідки тут… Господи! Він не пам’ятав, чи забирав Мишка з авта, чи так і залишив на задньому сидінні. Він був сам не свій, коли вернувся додому. Та невже він приніс ведмедя в спальню й посадив на тумбочку за півметра від свого обличчя?!

Він пригадав, як замкнув двері за Іриною — вона пішла до себе. Їй теж було несолодко. Але хто приніс ведмедя в спальню?

— Олено! — крикнув Аспірин.

Він вибіг на кухню. Увімкнув світло у вітальні. Знову зазирнув у ванну й туалет, уже чудово знаючи, що там нікого нема. Вхідні двері були замкнені. Олена не повернулася.

Ведмідь і далі сидів на тумбочці. Очі його тьмяно поблискували при світлі торшера. Аспірин усівся навпроти; ведмідь дивився пластмасово, тупо.

— Де вона? — пошепки запитав Аспірин.

Ведмідь не відповів.

— Що ти за тварюка? Ти, — Аспірин простягнув руку, — вата. Плюш. Ганчірка…

Він схопив ведмедя за передню лапу. Мишко повиснув, не намагаючись звільнитися. Аспірин, крекнувши, щосили жбурнув його об стіну. М’який удар; іграшка впала на підлогу майже беззвучно. Аспірин глянув униз і тільки тепер побачив, що на підлозі біля ліжка валяються диски, зарядник від мобілки, коробка з-під диктофона, газета — все, що лежало на тумбочці, доки там не з’явився плюшевий ведмідь. Ніби це скинули, щоб звільнити місце.

— Сука, — прошепотів Аспірин і збагнув, що ніколи більше не зможе спати.

* * *

Він їхав по місту навмання.

Четверта ранку. Світлофори мигали жовтим. Ведмідь лежав на передньому сидінні — кинути його назад Аспірин в останню мить не зважився.

Ведмідь розлігся, розкинув лапи, і в очах його відбивалися вогні.

Замкнені магазини. Опущені жалюзі. Таксівки на перехресті. Різноманітні ялинки, прикрашені гірляндами, затяжне свято. Дорога взялася льодком, і Аспірина кілька разів небезпечно заносило.

Він дістався центру. І лише тут збагнув, що їде, як із натхнення, у чітко визначеному напрямку. І навіть здогадується, що чекає його наприкінці шляху — крута темна вулиця й блокова дев’ятиповерхівка, будинок два дріб чотирнадцять.

Чому?!

Він наддав газу й одразу, побоюючись, пригальмував. На підмерзлій вулиці машина ставала некерованою. Дорога повела вниз, Аспірин котився, маневруючи, пригальмовуючи зчепленням. Спуск змінився підйомом, скажено закрутились колеса, авто забуксувало. Аспірин дав назад, розігнався і рвонув; засмерділо вихлопами. Авто повзло вгору, як муха по склу. Показалися вогні потойбіч вулиці, унизу. Аспірин перевів подих — і побачив будинок два дріб чотирнадцять.

Попередня
-= 72 =-
Наступна
Коментувати тут.

Ваш коментар буде першим!