Слава ЗСУ!

— Блін… — пробурмотів він крізь зуби і підвівся.

Олена сяяла. Всівшись на краєчок стільця, закинувши голову, як піаніст-віртуоз, вона змушувала інструмент волати від щастя — це було не завжди гармонійно, але дуже, дуже емоційно.

— Ти що робиш? Люди ж сплять!

— Друга по обіді. — Олена не відірвалася від свого заняття. — Доброго дня, Олексію.

— Чого ти радієш? — запитав він спокійніше.

Вона затримала руки над клавіатурою — і красиво, по-концертному, зняла їх з інструмента.

— Я радію? — запитала безневинним тоном. — Я тяжко працюю, доки ти швендяєш по клубах і лапаєш кобіт!

І вона знову гримнула по клавішах, а Аспірин, проковтнувши язика, поплівся на кухню.

…Надійка не прийшла в клуб — зателефонувала і мляво поскаржилася на батьків, на погоду, на ломоту в коліні і на те, що Аспірин порося. Аспірин передав їй привіт в етері і поставив солодкаву композицію з присвятою дівчинці Наді.

* * *

У вівторок він повернувся з етеру голодний і злий. Олена грала на скрипці — не гаму, не вправу; звучала хоч і доволі пристойна, але дивнувата мелодія. Аспірин прислухався.

Через передпокій біг, переставляючи колінчаті лапи, чималий павук.

Хата занедбана, понуро подумав Аспірин. Ось уже й павутиння у всіх закутках. Здавалося б, зима надворі… і чим вони харчуються, скажіть, будь ласка, якщо в хаті жодної мухи?

Павук, кваплячись щодуху, перетнув нарешті передпокій і пірнув під двері вітальні. Аспірин повернувся, щоб іти на кухню, але тут згори, з антресолів, спустився на павутинці ще один павук, зачепився за дверну ручку, перебрався на стіну й швиденько подріботів туди ж — у вітальню.

— Завітайте, таргани, я вас чаєм почастую, — пробурмотів Аспірин. — Нині Муха-Цокотуха іменинниця?

Він відчинив двері й зазирнув до Олени. Вона стояла обличчям до вікна, до Аспірина спиною, грала, похитуючись усім корпусом, а на підлозі біля її ніг зібралося штук двадцять павуків, великих і маленьких, вони оточили її майже колом і мляво ворушилися, ніби в трансі.

Аспірин придивився, не вірячи своїм очам. Тоді відсахнувся.

— Ти чого?!

Мелодія обірвалася. Минула довга секунда, тоді павуки, ніби отямившись, рвонули куди прийдеться і поховалися в щілини.

У Аспірина неприємно смоктало під ложечкою.

— Це ще що?!

— Що? — поцікавилася Олена, кліпнувши безневинними віями.

— А ти хіба не знаєш? — Аспірин проковтнув слину. Його нудило.

— Ні. — Вона потерла підборіддя, те місце, де криваве садно від скрипки перетворилося згодом на жорсткий мозоль.

Аспірин загарчав крізь зуби. Зрозуміло, тепер можна сказати — здалось, і що тут такого, подумаєш, павучка побачив… Але ж не здалось, він був у цьому певен!

— Сядь! — Він кивнув на диван. Олена, слухняна дівчинка, сіла, мимохідь поплескавши по лапі Мишка, що сидів поруч. Аспірин пройшовся по кімнаті. Павуків, ясна річ, і близько не було.

— Що ти грала?

— Сен-Санс, — нахабно збрехала Олена. — «Лебідь».

— Ти гадаєш, я «Лебедя» ніколи не чув?!

— А що?

Аспірин сплів пальці:

— Слухай, я ж можу психонути.

— Налякав їжака голою дупою. Ти тільки те й робиш, що психуєш.

Він знову описав по кімнаті повне коло. Згадав Віскаса: «Спробуй не дратувати її. Частіше погоджуйся».

— Добре, — сказав так лагідно, як лише міг. — Яєчню будеш?

— Буду. — Олена підвелася, притиснула скрипку до плеча. — Сядеш за стіл — мене, будь ласка, поклич.

БЕРЕЗЕНЬ

Як прийшла весна, в Олену ніби вселився біс. Вона гриміла на піаніно, слухала музику без навушників, танцювала й стрибала, і при цьому так тупотіла, що Аспірин питався себе: а як там в Ірини, унизу, не сиплеться вапно зі стелі?

Іноді йому хотілося, щоб Ірина зателефонувала і щось таке сказала. Мовляв, перестаньте тупотіти, у мене люстра падає. Але Ірина не дзвонила, навіть коли Олена стрибала з дивана о пів на дванадцяту ночі. Ірина вдавала, що сусіда зверху взагалі не існує.

Олена могла годинами сидіти у ванній. Вона грала на скрипці, коли Аспірин спав, зникала не-відь-куди і казна-звідки з’являлася — він мовчав, самоусунувшись. Якось, зазирнувши під ліжко в пошуках дискети, що закотилася, і зустрівши там непоказного павучка, він здригнувся так, що мало потилицю не розбив об ліжкову раму. Щоразу, коли Олена заводила незнайому дивну мелодію, Аспірин напружувався й роззирався: хто повзе?

Ніхто не повз.

Надійка й далі кайфувала від нього, але почуття давно втратили гостроту. Її батьки поїхали цього разу в Єгипет, уся величезна квартира знову була в розпорядженні «молоді», як Надійка називала себе з Аспірином, але він, на лихо, все менше й менше почувався молодим. Поруч із Надійчиною матроскою (а в неї всі прикиди виявилися більш-менш інфантильні й навіть лялькові) він почувався ледь не вихователем дитячого садка. Або й гірше — старою розвалюхою.