Слава ЗСУ!

Чи міг?

Він пив у ті часи… але ніколи не допивався до безпам’ятства. Він був легкий, веселий, дівчатка липли до нього, він пам’ятає Світланку, Оленку, Віту… А Любу не пам’ятає. От хоч убий.

Олена нарізала магазинний кекс, який доречно знайшовся в хлібниці. На її обличчі не було ні радості, ні розчарування, ні подиву, ні страху перед долею, яка раптово змінилася. Тільки зосередженість, як під час музичних занять.

Як же так, думав Аспірин. Адже поява цієї… Люби усе остаточно розставляє по своїх місцях. Ніхто не падав із неба у пошуках пропащого брата. Ніхто не прийшов із далекого ідеального світу, щоб потім знову туди повернутися. А ведмідь? А скрипка? А таргани?!

Він покосився на Мишка, забутого на підвіконні. Той дивився в стелю безглуздим іграшковим поглядом. Аспірин підвівся, щоб зателефонувати Віскасу.

— Зачекай, — тихо сказала Олена. І щось таке було в її голосі, що Аспірин моментально сів на місце.

За столом стало тихо. Любов Віталіївна перевела погляд на Аспірина. Він захлинувся чаєм.

Вона, схоже, пам’ятала його прекрасно, але спогади не були ні теплими, ні ностальгійними.

— А ти розтовстів, Олексію. Що ж, добре живеш, воно й зрозуміло…

Аспірин дивився в очі, підведені чорними стрілками, і все одно не міг пригадати нічого. Певно, так почуваються люди, що страждають амнезією.

— Ну добре. — Любов Віталіївна підвелася. — Олено, збирай речі, нам ще на електричку встигнути. Сьогодні в Іванівни перетопчемося, а завтра…

— Я не поїду, ма, — тихо сказала Олена.

Дільничний тужно поморщився. Любов Віталіївна навіть не здивувалася.

— Поїдеш. У мене через тебе виразка відновилася, ледь ноги переставляю. Так, бери все, що він тобі купив, одягайся…

Олена відійшла до вікна, глибоко засунула руки в кишені спортивної куртинки.

— Я не піду. Я залишуся тут.

Любов Віталіївна підвелася — захитався стіл. Неквапно і впевнено, як носоріг, рушила до Олени. Схопила її за плече.

— Ти, гидото така, ще придумай, що батькові скажеш. Ще жопа від ременя синя буде, і правильно, не буду тебе захищати, поганку. Ходімо!

І вона поволокла Олену в коридор — так само неквапно і водночас нестримно, як і належиться справжній матері.

Аспірин знову глянув на Мишка — той сидів на підвіконні, як справжнісінька іграшка. Стара. Не дуже чиста. Безпорадна. Дільничний, дивлячись убік, піднявся через стіл, відсунув неторкнуте горня з чаєм.

— Олексію Ігоровичу, мені треба з вами поговорити…

— Потім, — сказав Аспірин.

У передпокої роздратовано заревіла Любов Віталіївна:

— Ах ти…

— Я не піду!

— Підеш!

Звук ляпаса.

Аспірина ніби обдали окропом. Він вилетів у передпокій, поковзнувся і мало не впав. Олена звивалася в руках матері, та поперемінно хльостала дочку по щоках і намагалася натягнути на неї зимову куртку.

— Ах ти гидото, розпустилася… Як розпустилася, сволота! Ну зачекай…

Аспірин перехопив руку Любові Віталіївни. Різко рвонув на себе. Жінка зойкнула і випустила Олену.

— Олексію Ігоровичу, — застережливо сказав дільничний.

Любов Віталіївна звузила очі:

— Прибери руки. Захисничок. Де ти був, коли я над візочком ревіла — сама? Коли я в секонд-генді смердючі черевики купувала, щоб було в чому дитину в садок зводити? Де ти був? У Парижі?

Олена притиснулася лопатками до дзеркала. Перевела погляд із матері на Аспірина й назад. Щоки її горіли, вона ледь стримувала сльози.

— Не треба емоцій, — сказав дільничний. — Усе вирішує закон. За законом ви, Любове Віталіївно, маєте повне право…

— Я нікуди не піду, — сказала Олена пошепки.

Любов Віталіївна ступила крок, але Аспірин устиг раніше і опинився між ними саме в ту мить, коли рука жінки потягнулася до Олениного вуха.

— Це мій дім. Якщо ви не підете, я викличу міліцію.

— Та ну? — Любов Віталіївна з викликом глянула на дільничного.

Аспірин розчинив ухідні двері:

— Ідіть.

Любов Віталіївна вперлася руками в боки:

— Або що?

— Або я спущу вас сходами, — пообіцяв Аспірин, мигцем глянувши на дільничного.

Той хмикнув:

— Звична ця справа для вас, я бачу… Любове Віталіївно, можна вас на хвилиночку?

— Я нікуди не піду без неї!

— Ні, ви підете, — тихо сказав Аспірин.

Вона зміряла його поглядом, від якого зів’яв би, мабуть, і найупевненіший у собі кактус. Аспірин не витримав і потупився.

— Вік би тебе не бачити, — тихо сказала Люба з Первомайська. — Лайно ти, а не мужик.

— Олексію?

* * *

Він сидів за увімкненим комп’ютером. Дивився поверх екрана — у вікно, де хиталися від вітру мокрі дерева, де нависали над дахами хмари. Наближалася зміна погоди. Велика зміна.