Слава ЗСУ!

— Олексію, ти котлети будеш?

— Скажи мені чесно. Вона твоя мати?

Пауза.

— Так.

— Отже, ти мені брехала? Все-все брехала? Немає в тебе ніякого брата?

Вона сіла поруч, на краю ліжка.

— Пам’ятаєш, я тобі говорила… Реальність переварює мене. Я зустріла тебе… і збрехала, що я твоя дочка. І так сталося, що це правда.

— Правда, — тьмяно повторив Аспірин. — То ось вона яка, Люба з Первомайська… Разюче. Разюче. І що, її чоловік б’є тебе ременем?

— Поки що ні. — Олена невизначено знизала плечима. — Поки що тільки грозився.

— Який я ідіот, — тихо сказав Аспірин. — Отже, ти поїдеш у Первомайськ… А вона подасть на мене в суд — на аліменти.

Олена ледь посміхнулася:

— Ну, ти можеш не доводити справу до суду…

— Зрозуміло, — сказав він чужим голосом. — Тільки ти врахуй, що офіційні прибутки в мене не такі вже й великі…

— Ти підеш зі мною? — запитала Олена.

Він повернув голову:

— Куди?

* * *

Вони йшли блискучими від дощу вулицями. Вітер дихав теплом: нарешті приходила весна. В Олени за спиною був шкільний ранець, із нього визирала м’яка ведмежа голова. У правій руці — футляр зі скрипкою. Лівою вона схопилася за Аспіринову руку.

Сутеніло. По тротуару йшли люди, у будь-кого з них могла виявитися в рукаві голка зі снодійним, із наркотиком, із чим завгодно. На кожному даху міг ховатися снайпер із крижаними голками в обоймі. Аспірин спочатку напружено оглядався, а тоді перестав: параноя. Нав’язлива манія переслідування.

— Якщо ти побачиш, що щось іде не так… або якщо тобі просто стане страшно — кидай усе й тікай, — спокійним голосом порадила Олена.

— Тисяча людей грають у переходах на чому завгодно, — так само спокійно озвався Аспірин. — Співають і танцюють. І нічого їм не робиться.

— Ми не підемо в перехід, — сказала Олена. — Пам’ятаєш? Я казала тобі — я знайшла краще місце…

Вони спустилися в метро і за півгодини вийшли з нього — у центрі. Небо майже зовсім стемніло, але від ліхтарів, підсвітки і реклам було ясно, як удень.

— Тут. — Олена зупинилася перед входом у ресторан. На літній терасі не було нікого, всередині, за скляними дверима, пропливали у тьмяному світлі постаті офіціантів, гострими айсбергами стовбурчилися серветки на столах. На другому поверсі був засклений балкон, оперезаний широким півкруглим карнизом. На балконі стояв єдиний довгий стіл, приготовлений, очевидно, для швидкого бенкету — повністю накритий і геть безлюдний.

— Ти хочеш повечеряти? — запитав дурницю Аспірин.

— Одне запитання. — Олена дивилася вгору. — Чому ти зі мною пішов?

— Тобто?

— Чому зараз ти тут, зі мною, а не вдома?

— Тому що я за тебе хвилююся, — помовчавши, признався Аспірин.

— А чому? — Вона з викликом звела підборіддя. — Що зі мною може трапитися?

Аспірин оглянувся. Перехожих було багато, але ніхто з них не дивився на дівчинку зі скрипкою, ніхто не впізнавав прославленого ді-джея Аспірина.

— Не знаю, — сказав він стомлено. — Я не сказав би, що ти така… що з тобою нічого не трапляється. Зазвичай…

Вона не дослухала. Поправила ранець і рушила до входу в ресторан. Аспірин — за нею.

У гардеробі їм допомогли зняти куртки. Швейцар за ввічливістю приховував подив: Аспірин і Олена були дивною парою. А тріо, якщо рахувати Мишка, ще більш незвичним.

— Нам нагору, — сказала Олена, і Аспірин слухняно рушив до східців.

— Вибачте, нагорі сьогодні спецобслуговування — бенкет…

Олена йшла, не оглядаючись. На шиї в неї теліпалася звична подушечка.

— Вибачте, одну хвилину, — сказав швейцару Аспірин. — Олено! Тут зайнято…

— Я знаю. — Вона не уповільнила кроків. — Допоможи мені, будь ласка, відчинити вікно.

— Що?!

— Ось це. — Вони були вже на балконі. Олена взялася за ручку великого вікна в пластиковій рамі: за склом, зовсім близько, світилися ліхтарі й текла вечірня юрба. — А, зачекай, воно легко відчиняється…

Вікно справді відчинилося — знадвору війнуло весняною прохолодою. Олена розкрила на підлозі футляр, підхопила скрипку, взяла смичок і, перш ніж Аспірин спробував її затримати, сковзнула в щілину.

Ранець із Мишком застряг на мить. Олена смикнулась. Визволилася. Впевнено ступила на карниз.

— Та ти що?

Вона ледь повернула голову:

— Прощай, Олексію. Тепер я виведу його — або…

І, не договоривши, вона приставним кроком рушила по карнизу. Ранець заважав їй — дряпав застібками скло.

— Заберіть дитину!

— Та що ж це?!

— Припиніть негайно!

Одразу декілька офіціантів і метрдотель зібралися навколо Аспірина, говорячи одночасно і нічого не наважуючись зробити. Балкон був засклений глухими рамами, вікна відчинялися тільки на торцях, справа і зліва, й Олена, подумав Аспірин, знала про це заздалегідь.