Слава ЗСУ!

Вийти вперед, до Олени, назустріч дивному світлу ніхто не зважився.

Олена грала. Скрипка звучала все голосніше, все різкішим ставав поклик. Аспірин не витримав, озирнувся: де він? Де той, для кого все це робиться? Утікач із раю, творець-невдаха?

Люди стояли нерухомо. Юрба ставала все щільнішою, ніхто не виходив ув освітлене коло.

Скрипка заревіла. Рев обірвався коротким металевим звуком. Порвана струна виноградним вусом запліталася на фоні блідого обличчя дівчинки, та Олена, не зупиняючись ні на мить, повела мелодію далі, повела вже на трьох струнах, і Аспірин не знав, які з них звичайні, а які — його.

Люди мовчали і слухали, але ніхто не виходив на поклик.

Аспірин вертівся, оглядаючись, розштовхуючи людей, усе ближче підбираючись до карниза. Вона впаде, вона впаде…

Знову лопнула струна. Поруч хтось зойкнув.

Олена грала тепер на двох. Пісня рвалася, у неї впліталися фальшиві ноти. Ніхто не входив у порожнє коло. Олена грала, рвані струни вилися навколо її руки, мелодія вже не була заворожливою і навіть не була мелодією — це був виклик, розлютований наказ…

Третя і четверта порвалися майже одночасно. Стало тихо-тихо. Дівчинка на карнизі постояла секунду, а тоді м’яко повалилася вперед — ніби статуя, скинута з п’єдесталу.

Аспірин устиг.

* * *

Він доніс її додому на руках. Роздягнув, обтер оцтом, уклав на дивані. Мишко байдуже сидів на підлозі. Скрипка залишилася там, на бруківці.

У Олени віднялися руки, але вона аж ніяк не виглядала розчарованою. Навпаки: вона усміхалася.

— Зробити тобі чаю?

— Ні, Олексію. Не треба.

— Треба, треба… ти хочеш пити.

— Ні. Я вмираю.

— Перестань! Ти сама говорила, що не можеш померти.

— Тепер можу… Він би прийшов, Олексію. Мені забракло всього кількох хвилин.

— Я бачив…

— Я знаю. Я б його вивела, це точно. Вже відчинилися двері… Але він не прийшов. Я не змогла.

— Ти змогла. — Аспірин напував її чаєм майже насильно. — Ти змогла. Ти грала на двох струнах!

Олена тихо засміялася:

— Цей світ такий тоненький… Я проробила в ньому віконце. Віконце в оболонці. Рану, якщо чесно. Він став пручатися. Він порвав мені струни. Ваш світ. Йому, певно, було боляче. Я знала, що довго не протримаюся.

Аспірин узявся за телефон — і відклав слухавку. Телефонувати… кому? Любі з Первомайська? Усе, що трапилося сьогодні, здавалося йому маренням. Роздвоєнням дійсності.

— Тобі треба відпочити. І все можна почати спочатку.

— Ні, не можна. Я програла. Я чесно намагалася, але я програла, Олексію, у мене немає більше струн.

— Що ж, — запитав він нерішуче, — тепер ти… будеш просто моєю дочкою? Так?

Вона заплющила очі.

— Вибач, Олексію. Мені більше нема сенсу жити. Я вже не буду — ніким.

Він узяв її за плечі.

— Слухай. Мені начхати. Якщо ти… та припини істерику! Ти моя дочка, все інше мені глибоко по барабану. Твій вітчим тебе й пальцем не торкнеться, а твоя божевільна матінка…

Гримнув дверний дзвінок.

— Спущу сходами, — сказав Аспірин крізь зуби. — І нехай потім скаржиться, кому хоче.

Широким кроком він пройшов у передпокій і, не дивлячись у вічко, відчинив двері.

— Доброго вечора, Олексію Ігоровичу.

З коридора дихнуло холодом. Крижаним. Зимовим. Аспірин стояв, роззявивши рота, уставившись в очі-свердлики — блакитні з прозеленню, безтурботні й безжальні.

Аспірин смикнув кадиком. Опустив очі. Гість стояв босоніж на лінолеумі, камуфляжні штани закочені, довгі вузькі ступні — чисті й білі, ніби з алебастру.

— Я прийшов по Олену.

— А я вас не кликав, — хрипко сказав Аспірин, не рухаючись із місця.

Гість ледь посміхнувся:

— Що поробиш, Олексію Ігоровичу. Я, буває, приходжу без запрошення.

І він переступив поріг. Аспірин пропустив його. Тремтіли коліна.

З вітальні, де лежала Олена, не долинало ні звуку.

— Зачекайте, — швидко сказав Аспірин. — Одну хвилину.

Гість повернув голову:

— Так?

— У мене до вас два слова, — вичавив Аспірин. — Ходімо на кухню, у мене там… чудовий коньяк…

Гість посміхнувся ширше. Захитав головою:

— Ні, Олексію Ігоровичу. Не сьогодні.

І ввійшов у вітальню.

Аспірин кинувся за ним. Обминув зоддалік, трохи не перевернувши етажерку з дисками. Став між гостем і Оленою.

— Привіт, малявко, — сказав босоногий, не звертаючи на нього жодної уваги.

Олена повільно розплющила очі. І, на подив і жах Аспірина, раптом посміхнулася.

— Ти прийшов.

— Ну звісно.

— Ти мене не покинув.

— Ясна річ.