Слава ЗСУ!

— Ти мав рацію… — Олена знову опустила вії. — У мене нічого не вийшло. Я не змогла.

Зависла пауза. Аспірин стояв, напружившись, як воротар. Він чекав, що босоногий спробує підійти до Олени, і не був певен, що зважиться зупинити його, але все-таки чекав, тамуючи дрож у колінах.

Босоногий щось сказав. Коротка дзвінка фраза.

Олена здригнулася. Розплющила очі.

— Що ти сказав?

Гість повторив. Помовчавши, вимовив українською:

— Ти змогла. Він почув. Опритомнів. Пригадав себе.

Стало тихо. Потім Олена глибоко зітхнула. Її блідо-зелені щоки раптом порожевіли — так різко, ніби на них хлюпнули розчином марганцівки.

— Його вибір, — неголосно сказав босоногий.

Олена видихнула. Захитала головою:

— Я… втомилася.

— Я знаю. Ходімо.

Він сунув руку за пазуху, витяг довгий шкіряний футляр. Розкрив. Білий метал спалахнув під лампою. Аспірину привиділися блискучі хірургічні інструменти.

— Ні! — Він відступив до дивана, загороджуючи собою дівчинку.

— Олексію, — слабко сказала Олена.

— Ви її не… йдіть!

Гість витяг із футляра флейту, розібрану на дві половинки. З’єднав. Вставив мундштук.

— Дозволь нам поговорити, — швидко сказала Олена.

Босоногий знизав плечима:

— Та скільки завгодно. Говоріть.

— Олексію, — Олена дивилася ясно, як у день їхньої першої зустрічі, — дай мені… Мишка.

Він зволікав. Тоді простягнув руку, взяв ведмедя — легкого, ватяного — і подав Олені.

— Ти… розумієш, — сказала вона, притискаючи Мишка до грудей, — мені треба піти.

— Не розумію. Куди?

Вона посміхнулася:

— Додому. Я все одно мріяла повернутися… Це правильно. Це добре. Ти за мене не хвилюйся, я все зробила, що могла… І в мене вийшло.

— А брат залишається? — тупо запитав Аспірин.

Вона ледь ворухнула бровами:

— Так. Розумієш… Виявляється, я приходила не для того, щоб його вивести. Пам’ятаєш, я тобі розповідала? Мій брат забув себе. Нічого не міг зробити.

— А тепер він пригадав?

— Так.

— Чому ж не прийшов?

Олена посміхнулася знову:

— Бо… він же творець. Йому треба жити в недосконалому світі.

Аспірин захитав головою, намагаючись усвідомити її слова. Озирнувся на босоногого. Той сидів на бильці крісла, задумливо протираючи флейту клаптем замші.

— Він тебе забере?

— Так. Це правильно, ти не бійся!

— А якщо я не хочу? Не хочу? Я можу тебе не віддати?

Босоногий, не припиняючи свого заняття, глянув з цікавістю.

— Є речі, які не скасовуються, — тихо сказала Олена. — Я тобі… завинила, загалом. Ти вибач.

Гість підвівся — легко й безшумно, головою майже впираючись у стелю.

— Олексію Ігоровичу… побудьте поки що на кухні, гаразд?

— Ні. Що ви будете з нею робити?

— Я заберу її і тоді повернуся до вас на кілька слів. Окей?

Аспірин подивився на Олену. Дівчинка посміхалася — трохи натягнуто.

— Ні, — сказав Аспірин, відчуваючи, як тремтять губи. — Я… вам не довіряю.

— Шкода. — Гість ступив уперед, акуратно пригнувшись під люстрою. — Шкода, що я не заслужив вашої довіри.

— Олексію, — сказала Олена пошепки, — вибач, будь ласка, але я просто не можу залишитися!

Вона піднялася на лікті й простягнула йому руку— праву, в якій зовсім недавно тримала смичок. Долоня була такою холодною, що Аспірин майже обпікся.

— Дякую… Олексію. Дякую. Спробуй…

Вона не договорила. Її рука вислизнула з Аспіринової долоні, як тонка крижана змійка. Олена відкинулася на подушку, притискаючи до себе Мишка.

— Йдіть, — звелів босоногий.

Задкуючи, Аспірин вийшов.

Двері у вітальню зачинилися.

Він не пам’ятав, як дістався до кухні. Зубами витягнув пробку з пляшки коньяку. Сьорбнув. У потайній шухляді стола знайшов обойму. Дістав пістолета з-під взуттєвої полиці, зарядив.

Із вітальні лунали звуки флейти. Ледь чутно, ніби крізь товстий шар пінопласту. В Аспірина мороз пробіг по шкірі. Флейта змовкла. Аспірин, що сидів навпочіпки перед взуттєвою полицею, випростався і ступив до дверей у вітальню.

Двері відчинилися раніше, ніж він устиг їх торкнутися. Босоногий відступив. Аспірин, із пістолетом в опущеній руці, увірвався в кімнату, наперед знаючи, що він там побачить. Але не побачив нічого.

Зім’ята подушка. Плед. Піаніно. Стійка з дисками. Ніде сховатися, але Олени немає. Зовсім.

Аспірин зазирнув за диван. Відкинув плед. Повернувся і підняв пістолет.

Гість стояв перед ним, опустивши руки. Тремтяче дуло майже торкалося його високого жовтуватого лоба.

— Де вона? — хрипко запитав Аспірин.