Читай онлайн

знайди книгу для душі...

Головна > Книги > Останній листок

Останній листок

В невеличкому районі на захід від площі Вашінгтона вулиці показилися й розбились на вузькі смужки, що називаються проїздами. Ці проїзди утворюють химерні кути й повороти. Там одна вулиця перетинає навіть сама себе разів зо два. Якомусь художникові пощастило відкрити надзвичайно цінні властивості цієї вулиці. Уявімо собі, що збирач боргів з рахунком за фарби, папір та полотно, йдучи цим маршрутом, раптом стрічає самого себе, коли він уже повертається назад, не діставши в оплату жодного цента!

Отож люди мистецтва незабаром налетіли в старий чудернацький Грініч-Вілідж у пошуках вікон, що виходять на північ, гостроверхих дахів XVIII століття, голландських мансард і низької квартирної платні. Потім вони притягли туди з Шостої авеню кілька олов\'яних кухлів та одну-дві жаровні й утворили «колонію».

Студія Сью і Джонсі містилася на горищі присадкуватого триповерхового цегляного будинку. Джонсі - пестливе від Джоанна. Одна дівчина приїхала з штату Мен, друга - із штату Каліфорнія. Вони познайомилися за табльдотом у місцевому «Дельмоніко»(1), ресторанчику на Восьмій [106] вулиці, побачили, що їхні погляди на мистецтво, салат з листя цикорію та широкі рукави цілком збігаються, і вирішили найняти спільну студію.

(1) Дорогий ресторан у центрі Нью-Йорка.

Це було в травні. А в листопаді холодний, невидимий пришелець, якого лікарі називають Пневмонією, почав бродити по колонії, торкаючись то одного, то другого своїми крижаними пальцями. По Іст-Сайду цей зарізяка розгулював сміливо, ішов швидко, вражаючи десятки жертв, але тут, у лабіринті вузьких, порослих мохом проїздів, насилу переставляв ноги.

Містера Пневмонію не можна було назвати благородним старим джентльменом. Для цього підтоптаного задишкуватого бовдура з червоними кулацюрами мініатюрна дівчина, недокрівна від каліфорнійських зефірів, навряд чи була тією дичиною, на яку дозволялося полювати. Проте він напосівся на неї, і тепер Джонсі, нездатна й поворухнутись, лежала на фарбованому залізному ліжку, дивлячись крізь невеличкі шибки голландського вікна на глуху стіну сусіднього мурованого будинку.

Одного ранку заклопотаний лікар порухом кошлатої сивої брови запросив Сью в коридор.

- У неї один шанс... ну, скажімо, з десяти,- повідомив він, збиваючи ртуть у термометрі.- І цей шанс полягає в тому, щоб вона хотіла жити. Та коли люди починають діяти в інтересах гробаря, то вся фармакопея - марнота. Ваша маленька подруга вже вирішила, що ніколи не одужає. Які в неї були наміри на майбутнє?

- Вона... вона хотіла намалювати коли-небудь Неаполітанську затоку,- сказала Сью.

- Намалювати? Дурниці! Чи нема у неї чогось такого, про що справді варто було б думати - наприклад, якогось хлопця?

- Хлопця? - перепитала Сью голосом, схожим на звук натягнутої струни.- Хіба хлопець вартий... ні, докторе, нічого такого немає.

- Ну, тоді це просто занепад сил,- підсумував лікар.- Я зроблю все, що тільки може наука, знаряддям якої я є. Але коли мій пацієнт починає рахувати карети в своїй похоронній процесії, я скидаю з цілющої сили ліків п\'ятдесят процентів. Якщо вам удасться, щоб вона хоч раз спитала, який буде цієї зими новий фасон рукавів у пальтах, я зможу поручитися, що в неї буде один шанс не з десяти, а з п\'яти.

Попередня
-= 1 =-
Наступна
Коментувати тут. Постів 8.


Останній коментар

Milka21 04.04.2018

Шедевральний твір! Мені дуже сподобався)


Аліна 25.12.2017

Дуже сумний і водночас хороший кінець. Шкода, що Берман помер.


julia 08.08.2017

мені сподобалось


Додати коментар