Слава ЗСУ!

ОСТРІВ НАДІЇ

Першим дивний предмет на хвилях помітив малий Фінко. Перед тим котрийсь із парубійків так перечепив його з м’ячем, що наївся піску ще й запотиличника вхопив, хвицнувши згарячу кривдника. Фінко образився й вийшов із гри, хоч і як його вмовляли, бо їх не було вже порівно з кожного боку. Отож, опинившись поза грою, він ходив край води неподалік гравців, щоб вони жалкували за ним, а він і не дивився в їхній бік, і, вряди-годи, бив то з правої, то з лівої по набігаючим бурунцям та знічев’я роздивлявся, чи не покажеться щось на обрії.

– Егей! – гукнув раптом Фінко до гурту. – Гляньте-но туди!

І всі, як стій, облишили гамселити м’яча й подивилися за його рукою. Там, за чверть милі од берега, раз-по-раз з’являлося на хвилях щось сніжно-біле й довгасте. Збившись купи на березі, вони вгадували, що б то могло бути? А таємничий предмет, гнаний вітром з океану, поволі зближався до них. Скоро всі розгледіли, що нагадує він ракету з кількома ілюмінаторами.

Ні в кого не лишалося сумніву – космічний корабель! Хоч нікому з них тих кораблів не доводилося бачити.

Старші хлопці кинулись у воду, і наввипередки попливли назустріч небувалому прибульцеві. Спершу не відважувались наблизитися до нього впритул, та чимраз сміливішали, і вже котрийсь торкнувся рукою схожого на вкорочене крило виступу, інший пірнув, щоб роздивитися дивовижу зі споду. Одчайдушніший серед них, довготелесий Гурд, виважився на руках і виліз на крило. Зазирнув досередини – і в ту ж мить з коротким криком ляпнув на воду і, вимахуючи безладно руками, притьма поплив до берега. Його приклад наслідувала вся ватага.

Захеканий Гурд вискочив на сухе. Хлопці перелякано дивились на нього, ніби він сам був носієм страшного.

– Що там, що бачив? – кинулися розпитувати.

– Мертвяк, – щулився плечима Гурд. – Страшний! О! – показав, як розпухло тіло.

До зграйки підлітків скоро пристали дорослі. Кожному, хто підходив, переповідали, що в тому-он космічному кораблі – мрець.

А білосніжний предмет погойдувався тепер за якихось метрів двадцять од глядачів, і з кожним поривом вітру подавався на кілька дюймів уперед. Його добре було розглядати з берега, одначе знайшлося б чимало охочих підступитися до нього ближче, якби ж не той мертвяк, про якого Гурд розповідав, закочуючи під лоба очі.

Тим часом вискнули гальма, і поблизу натовпу спинився поліцейський «джип». Викликав хтось фараонів, чи вони з’явилися випадково, але одразу ж взялися за звичне: відтіснили глядачів подалі від місця, куди могло прибити незвичайний предмет. Троє з них, за наказом сержанта, стали перед строкатим гуртом, ловлячи, мов і не дослухаючись, розмови про мертвяка, і, – зазвичай для поліцейських, підозрюючи, що крім нього можуть бути й живі, а з живими будь готовий до всього, – непримітним рухом кожен розстібнув кобуру. А що той порух, ніби мимохіть, не минув уважних очей, – у натовпі аж тепер усі допетрали, що, попри незвичайність, тут може критися й небезпека, і це додало гостроти їхній цікавості.

Сержант попростував до машини і щось передав по рації. Не минуло й десяти хвилин, як поруч «джипу» спинилися ще два. Новоприбулі, на чолі з офіцером, були при автоматах. Без зайвих слів узяли їх напоготів і розсипалися півколом поперед натовпу, виціляючи загадковий предмет. А він застиг метрів за десять від берега – ліг на мілину.