Слава ЗСУ!

Поліцейський лейтенант задумливо дивився на цю подобу ракети, поскубуючи короткого вуса. Найбільше його зацікавив напис на борту, виведений золотом: «Оберон». Слово здавалося знайомим, але про що мусило б нагадувати? Не спливало на пам’ять. Одначе був переконаний, що згадає. І таки згадав: це ж назва затонулого три тижні тому корабля! Атож, ще недавно тільки й мови було про те, що жоден чоловік з нього не врятувався – він вибухнув, як бомба. Це добре було видно з супутника безпеки морських сполучень.

Офіцер обернувся до натовпу: смагляві й чорні обличчя застигли в чеканні. «Ач, нероби голозаді, вони, певно, й слухом не чули ні про ту катастрофу, ні про сам корабель». Він повернувся до них спиною і підкликав лікаря. Кивнув на суденце:

– Здогадалися вже?

Лікар, про всяк випадок, надав своєму обличчю значливої байдужості й обдивився білосніжний предмет, намагаючись збагнути, про що слід було здогадатися, і в чому цей недавно випечений лейтенант виявився кмітливішим за нього. І, враз, його обсипало жаром – утямив і він.

– Звісно! Це – рятувальна шлюпка з «Оберона», – процідив скептично. – Вважайте, що ми – герої сенсації. Тільки ще хтозна, чим усе це для нас обернеться.

Лейтенант білозубо всміхнувся і, почуваючись у центрі уваги, скомандував трьом поліцейським роздягнутися й оглянути предмет на воді. Йому кортіло й самому, але залишитися без мундира серед підлеглих здавалося нижче офіцерської гідності.

Ті троє дісталися суденця, покружляли довкола нього, а тоді вилізли на крила, щоб зазирнути досередини. Один із них поторгав дверцята – не піддалися. Повернувшись на берег, доповіли лейтенантові, який одвів їх подалі від чужих вух, що в посудині, в кріслі, лежить труп, дверцята не відчиняються – заклинило, або зачинені зсередини.

Лейтенант виважував, що робити далі. Безперечно, слід викликати технічну підмогу, витягти знахідку й відвезти до міста.

І тут лейтенант Сантос згадав про Джека Стоуна. Джек був кореспондентом американської газети «Арізона дейлі ньюс». Хто його тільки не знав, не минаючи й офіцерів поліції. Коли йому повідомляли варту уваги новину, – за ним ніколи не пропадало: добряча випивка, або й купюрами. Габріель познайомився з цим газетярем на одній із таких учт і той не проминув сунути і йому свою візитівку, докинувши, що тільки біля отаких молодих, гарячих у ділі хлопців їм, писакам, і світить розжитися на щось цікаве.

У поліції ходила легенда, – бозна скільки в тому правди, – що хтось із їхніх заробив кілька сотень, повідомивши Стоуна про день і місце ліквідації перевалочної бази наркотиків.

Лейтенант набрав номер мобільного телефону газетяра.

– Алло, Джек, це ви?

– Хелло! Ніби я...

– Говорить ваш приятель.., – не хотів давати в ефір своє ім’я.

– Зрозумів!

– Є новина.

– Дуже радий...

– Надзвичайна! Ще не пахло нічим подібним...

– Спасибі, в боргу не зостануся. Що там?

– Вам доведеться під’їхати сюди самому. Якщо, звичайно, погодитися...

– Погоджусь?..

– Моя доля – двадцять відсотків... З того, що заробите.