Слава ЗСУ!

Певно, для Джека така пропозиція була нечуваною за зухвалістю.

– Якщо справа виявиться вартою цього...– ухилився він.

– Вона варта більшого, – запевнив Сантос, – просто я маю совість. Тільки не гайтеся. Їхатимете по дорозі номер... Ні, краще відніміть з вашого прізвища одну літеру й додайте трійку...

– Хвилинку... Далі?

– Виїдете за місто, – й побачите, на березі.

– А вас як упізнаю?

– Я сам підійду. Не баріться.

– Лечу!

– Гаразд. Кінець!

Лейтенант озирнувся на білу сигару, що завмерла серед накотів невисоких гребенів, мов чекаючи, доки він вирішить її долю, і в нього солодко замлоїлося біля серця: ось вона – мить удачі! Але стоп! Спокійно. Коли з’явиться журналіст, слід удати, що його поява несподівана. Начальство не похваляє пособництво пресі.

Він глянув на годинника: пора доповісти у відділок.

– Алло! Я – сорок другий, Сантос. Знайдено рятувальну шлюпку, один труп. З’ясовую подробиці. Знадобляться підйомник і вантажна машина, щоб доставити це добро.

– Прийнято, – відповів черговий. – Розпоряджусь: підйомник і вантажна машина. Чекайте.

Лейтенант стусонув носаком колесо, повільно пройшовся довкола «джипа» і, спершись на капот, закурив, наглядаючи за дорогою. Не встиг зробити й кількох затяжок, як помітив авто бузкового кольору що, зневаживши обмеження швидкості, стрімко мчало від міста. Ось і репортер, усміхнувся задоволено.

Аби не виглядало так, ніби він чекав на нього, Сантос одклеївся від капота і погукав сержанта, який вештався зі своїми хлопцями біля води навпроти шлюпки. Доки той підійшов, бузковий легковик зробив ефектний віраж і, привернувши загальну увагу, як укопаний опинився поруч із «джипом» лейтенанта.

Сантос, удаючи обуреного таким неподобством, і, ніби забувши про сержанта, пішов назустріч прибульцю.

– Що за піруети? Ви хто такий?! – і тихшим голосом: – Це я з вами говорив.

– То що тут сталося?

– Зараз побачите самі. Ходімо.

Він вивів Стоуна з-поза спин, які перекривали огляд, той побачив довгасте біле тіло на хвилях і, навіть ще не спіткнувшись поглядом на золотавому написі, пізнав у ньому шлюпку з корабля «Оберон», десятки разів баченого по телевізору і на фотографіях.

– Ви – перший із журналістів...– сказав Сантос.

Стоун обернувся до нього і нетерпляче поцікавився:

– Хтось уже був усередині? Що там?

– Один труп та й годі. Люк, здається, заклинило.

– Що далі?

– Викликав підйомника, – повантажимо на машину й відвеземо, куди накажуть.

– Лейтенанте... вибачте...

– Габріель Сантос!

– Авжеж, Габріель... Двадцять відсотків, безперечно, – ваші. Мені слід зробити кілька кадрів зблизька. Як тільки до цієї штуки дістатися? – Він безпорадно подивився навколо. — У вас немає надувного човна?

Сантос безпорадно розвів руки.