Слава ЗСУ!

- От, привів глядачів, - каже майстер, ніби вибачаючись. - Екскурсія з підшефної школи. Покажи їм, як ти працюєш.

Андрій дивиться на школярів. Маленькі кумедні чоловічки - вже не діти, та ще й не дорослі. Клас, мабуть, восьмий.

Серед дівчаток вирізняється одна: низенька, незграбна, з довгим гачкуватим носиком і злими оченятами. Хіба це дитина? Хай навіть учорашня. Хіба учорашні діти бувають такими на вигляд? Справжнісінька бабенція, люта й примхлива, як та, що жила колись у їхньому будинку і стьобала палицею по спинах хлопчаків, коли ті хотіли забрати м'яча, що закотився у її палісадник. Андрію здається, що дівчинка хижо всміхається йому посмішкою давно вже померлої бабусі.

Він відводить очі та вмикає агрегат. Машина тужно гуде, стираючи довкола всі звуки і - дивно! - запахи. Тільки посмішку ніщо не може стерти. Нагла й зловісна, вона липне йому до очей, і навіть піт, що рясно котиться з лоба, не зжене, не змиє її.

"Аспиди трикляті! Всі квіти мені поламали! А щоб у вас ноги повідсихали! А щоб вам руки повідривало!..".

І раптом - хрусь...

Першої миті він навіть не відчув болю. Тільки побачив, як по той бік ножа віялом лягли його пальці, і почув оглушливий Наталчин крик. А в заквітчаному жоржинами палісаднику переможно розмахувала палицею бабуся, і з її чаклунських очей просто на стоси розкладеної по всіх усюдах матерії великими багряними краплями бризкала нестримна радість.

??

??

??

??

4