Слава ЗСУ!

Пройнятий до п'ят невимовним жахом, Андрій із силою видер руку з-під огидного гніту (від чого товстун, на мить втративши рівновагу, ледь не вивалився під колеса) і в останню хвилину вискочив із тролейбуса на рятівний тротуар. Мимо пропливли закриті двері, за якими товстун красномовно крутив пальцем коло скроні, вирячившись у його бік.

...Він все ж таки спізнився на кілька хвилин. Наталка зустріла його запитальним поглядом довгастих, як у кішки, смарагдових очей, в кожній дрібочці яких вгадувалася тривога.

- Щось трапилось?

Вона ковзнула очима по його руках. Він миттю сховав їх за спину. Чому руки? При чому тут руки? Чому сьогодні все крутиться довкола них?!

- Ти вже видужала?

Він спробував посміхнутись.

- Та-ак...

В очах - безмежний сполох.

- Вітаю...

Він замовкає. Пекуча тиша.

- Я бачила сон. Мені наснилося...

- Не треба...

Андрій іде до різальної машини, що наче привид бовваніє у темному кутку цеху. Він вмикає світло. Вже десять хвилин по восьмій. Зміна почалася. Треба працювати.

Червона кнопка - то "стоп". Він натискає на чорну. Ножі вискакують із гнізд з радісним клацанням, і тремке завивання пронизує тугий простір.

Андрій обома руками хапається за м'який фланелевий стос і тягне його на себе. Стос легко ковзає по пластиковій поверхні. Андрій підводить його до ножів, і йому здається, що стос на очах зіщулюється, як собака, що вже бачить занесену для стусана ногу. Андрій рішуче налягає на стос грудьми, і ножі м'яко вгрузають у мануфактуру. Руки він про всяк випадок тримає подалі від розігрітих лез. Бачачи це, Наталка полегшено переводить подих.

В цей час у цеху з'являється майстер. За ним суне зграйка полохливих школярів, що з цікавістю роззираються навсібіч. Майстер підходить до Андрія, і той натискає на червону кнопку.