Слава ЗСУ!

- Мерщій! Тут ми сховаємось від дощу!

Я підвівся.

На одному чоловікові була сорочка з білою ненакрохмаленою маніжкою, що тепер, змокнувши на дощі, звисала, як ганчірка; на тій мокрій маніжці виднілася діамантова защіпка. Взутий він був у довгі гостроносі черевики, з якоюсь претензією на шик. Я привітався з тим чоловіком. То був купець Мак, знайомий мені по крамничці мішаних товарів, де я купував собі хліб. Він навіть якось запрошував мене до себе додому, та я й досі його не одвідав.

- О, знайомий люд!- сказав він, угледівши мене.- Ми йшли до млина й довелося вернутися. Хай їй абищо, такій погоді! То коли ви, пане лейтенанте, завітаєте в Сірілунн?

Він представив мені невеличкого чорнобородого добродія з їхнього гурту, лікаря, що жив при церковній парафії.

Дівчина підняла вуаль до рівня носа й приглушеним голосом забалакала до Езопа. Мою увагу привернула її піджачина: з підкладки і петельок видно було, що вона перефарбована. Добродій Мак відрекомендував і дівчину: то була його дочка і звали її Едварда.

Едварда зиркнула на мене крізь вуаль, тоді знов щось зашепотіла до пса й прочитала напис на його нашийнику:

- Он як, тебе звати Езоп… Лікарю, хто такий Езоп? Я тільки й пам’ятаю, що він писав байки. Він часом не фрігієць? Ні, не знаю.

Дитина, школярка. Я дивився на неї: висока, але не сформована, їй, може, років п’ятнадцять чи шістнадцять, на довгих засмаглих руках у неї немає рукавичок. Певно, сьогодні ж по обіді вона вичитала в довіднику про Езопа, щоб при нагоді попишатися знаннями.

Добродій Мак випитував мене про моє полювання. Чого я найбільше настріляв? Я можу будь-коли розраховувати на якогось із його човнів, мушу тільки попередити. Лікар не мовив ні слова. А як гурт пішов, я помітив, що лікар пригулькує, спираючись на ціпок.

Я поплентався додому такий самий спустошений, як і був, і знехотя мугикав. Зустріч у сараї для човнів аніскілечки не вплинула на мій настрій; найдужче мені засіла в пам’ятку промокла маніжка добродія Мака й діамантова защіпка на ній, також мокра і не надто блискуча.

ІІІ
Навпроти моєї хатини височів сірий камінь. Він мовби відчував до мене якусь приязнь, наче дивився на мене, як я проходив, і впізнавав мене. Я залюбки ішов мимо того каменю, коли вирушав уранці з дому, й мені здавалось, ніби я лишав там вірного друга, що чекатиме мого повернення.

А нагорі в лісі розпочиналося полювання. Бувало, я щось упольовував, а бувало, й ні…

За островами важко й спокійно дрімало море. Скільки разів я дивився на нього з гір, вибираючись на саму вершину! Тихими днями кораблі майже не рухались, впродовж трьох днів я міг бачити те саме вітрило - білу цятку, завбільшки з чайку, на воді. А як налітав ураган, то гори вдалині немов розтавали, розходжувалась буря, південно-західний шторм,- таке собі видовище, де я був за глядача. Все огортав туман. Земля і небо зливались докупи, хвилі витинали химерні повітряні гопки, витворюючи силуети людей, коней і пошматованих корогов. Я ховався за скелею і в моїх голові роєм роїлися всілякі думки, душа моя збуджувалась до краю. Бойозна, гадав я собі, очевидцем чого мені доводиться сьогодні бути і чом це море відкривається моїм очам? Може, цієї миті я бачу нутро головного мозку землі: що там діється і як усе клекоче! Езоп був стривожений, раз по раз він задирав морду й нюшив, його вражливі лапи трусились від холоду; а так, як я не озивався до нього, то він лягав мені між ногами і, достоту як і я, впивався зором у море. І нізвідки не чулося ні галасу, ні людської мови, нічогісінько, крім оцього могутнього гулу понад моєю головою. Ген-ген у морі стирчала скеля - одним одна; коли ту скелю нагортало хвилею, з неї показувалась якась безумна химера, ні, либонь, не химера, то зводився на рівні бог моря, мокрий до кісток, і споглядав світ, пирхаючи так, що чуб і борода оберталися навкруг його голови колесом. А тоді він знов потопав у виру.

І саме в розгулі шторму на морі з’явився чорний, як вуглина, пароплавчик…

Коли я по обіді спустився на пристань, чорний, як вуглина, пароплавчик уже зайшов до гавані; то був поштовий пароплав. Сила-силенна люду товклася на набережній і роздивлялася цього рідкісного прибульця; мені впало у вічі, що всі без винятку тут були блакитноокі, хоч загалом і не схожі між собою. Трохи осторонь стояла молодесенька дівчина, запнута білою вовняною хусткою; вона була дуже темноволоса і та хустка якось по-особливому біліла проти її кіс. Дівчина зацікавлено дивилась на мене, на моє шкіряне вбрання, на мою рушницю; коли ж я заговорив до неї, вона зніяковіла й одвернулася. Я сказав: