Слава ЗСУ!

- Он як!

- На біса розводитися в товаристві про те, що Езоповим учителем був Ксанф? Я просто питаю. О, ти сьогодні не в гуморі, Ево, а то луснула б від сміху.

- Та ні, мені також це видається смішним,- каже Ева, якось неприродно і здивовано засміявшись.- Але я не розуміюсь на цьому так добре, як ти.

Я мовчу й думаю, мовчу й думаю.

- Хочеш, ми краще посидимо мовчки, без жодних слів?- тихенько питає Ева.

Її очі світились добротою, вона погладила мене рукою по голові.

- Яка ти добра душа!- скрикую я, палко пригортаючи її до себе.- Авжеж, я гину від кохання до тебе, я кохаю тебе дедалі дужче. Врешті-решт, коли я їхатиму звідси, то заберу тебе з собою. Ось побачиш. Ти поїдеш зі мною?

- Так, відповідає вона.

Я майже не чую того “так”, але відчуваю його з її дихання, помічаю з усього її виду. Ми стискаємо одне одного в жагучих обіймах, і вона, втративши голову, віддається мені.

Через годину я цілую Еву на прощання й іду. У дверях натикаюся на добродія Мака.

Самого добродія Мака.

Він здригається, дивиться в кімнату, зупиняється на порозі й упивається очима в нас.

- Ну й ну!- каже він і, збитий з пантелику, не може більше мовити й слова.

- Не сподівались мене тут застати?- питаю я і вклоняюся.

Ева завмирає.

Добродій Мак оговтується, відчувши в собі якусь дивовижну впевненість, і відповідає:

- Помиляєтесь, саме вас я і шукаю. Я хочу звернути вашу увагу на те, що з першого квітня по п’ятнадцяте серпня заборонено стріляти на відстані, ближчій за восьму частину милі від того місця, де живуть гаги. Сьогодні ви підстрелили двох птахів біля острова; є люди, що вас там бачили.

- Двох гагарок,- сказав я, мов громом приглушений.- Нараз мені стало ясно, що ця людина має рацію.

- Дві гагарки чи дві гаги - то однаковісінько. Ви були в заповідній зоні.

- Я це визнаю,- сказав я.- Раніше мені таке не спадало на думку.

- А треба було, щоб спало.

- Я і в травні стріляв з обох цівок десь на тому самому місці. Тоді, як ми плавали на острів. Я стріляв на ваше прохання.

- То інша річ,- відрубав добродій Мак.

- А хай вам дідько! Тоді ви знаєте, що робити.

- Ще й як знаю,- відповів він.

Ева була напоготові; тільки я ступив за поріг, як і вона вийшла слідом, запнувши хустку. Я бачив, що вона гайнула вниз до пристані. Добродій Мак подався додому.

Я обдумував те, що сталося. З якою гнучкістю він знайшов вихід! Як пропікали мене його очі! Постріл, другий, дві гагарки, штраф, сплата. От і по всьому. Більш нічого мене не в’яже з добродієм Маком та його домом. По-суті, все минулося надто гарно і швидко…

Почали падати великі, м’які краплі дощу. Низько над землею літали сороки, і, коли я прийшов додому і відпустив Езопа, він кинувся їсти траву. Зашумів вітер.

ХХІІІ
За милю від себе внизу я бачу море. У горах тюжить дощ, і я ховаюсь від нього під скелею. Я смокчу носогрійку, викурюючи люльку за люлькою, і щоразу, як розпалюю її, тютюн копошиться в попелі розпеченими черв’ячками. Так само і в моїй голові роєм рояться думки. Переді мною на землі валяється купка сухих галузок від зруйнованого пташиного гнізда. І душа моя достоту, як те гніздо.

Я пам’ятаю найменшу дрібничку з пережитих останніх днів. Леле, до чого я дожився…

Сиджу в горах, а на морі й у повітрі стоїть гул, мене оглушує моторошний клекіт і голосіння вітру й негоди. Ген у морі видніються яхти з зарифленими вітрилами й людьми на борту. Вони кудись пливуть, і я думаю: “Бог знає, де вони всі опиняться”. Море, шумуючи, здіймається вгору і без угаву звалюється донизу. Здається, воно заселене велетенськими божевільними істотами, які гатять куди попало своїми кінцівками й гарчать одне на одного. Ні, це свято десяти тисяч чортів, що виють, вбираючи голови в плечі, й товчуться по всіх усюдах, збиваючи хвилі до білого кінцями своїх крил. Далеко-далеко в морі лежить підводний камінь, з якої зводиться білий водяник і хитає головою вслід корабликові, що, діставши тріщину, пливе за попутним вітром у море. Лишенько! В море! В оте пустельне море…

Я радію, що сам, що ніхто не бачить моїх очей. З великою довірою я тулюся до скелі й знаю, що ніхто не може стежити за мною зі спини. Над горами з пронизливим криком літає якийсь птах, тієї ж миті неподалік від мене зривається уламок каменю й скочується в море. Деякий час я сиджу тихо й цілком спокійно, мене огортає приємне відчуття затишку, бо ж, поки на дворі репіжить дощ, я можу його пересидіти в дуже надійному сховку. Я зашпилив куртку й подякував Богові за те, що вона тепла. Минув ще якийсь час. Я заснув.