Слава ЗСУ!

Тиша. На землю падає соснова шишка. “Впала соснова шишка!” - думаю я. Місяць ген у височині, дотлівають головешки мого багаття, лаштуючись згаснути. Глупої ночі я плетусь додому.

Другої суворої ночі стоїть така сама тиша й м’яка погода. Моя душа вся в думках. Я машинально підходжу до якогось дерева, насуваю кашкета аж на брови й притуляюсь до того дерева спиною, доклавши руки за голову. Я втуплюю погляд поперед себе й думаю; полум’я мого вогнища з двох полін сліпить мені очі, але я того не відчуваю. Я стою в такій безглуздій позі досить довго й дивлюся на вогонь; ноги підкошуються від утоми, і я вайлувато опускаюсь на землю. Аж тепер я розумію, що накоїв. Навіщо треба було так довго дивитися на вогонь?

Езоп зводить голову й прислухується. Він чує чиюсь ходу,- між деревами з’являється Ева.

- Сьогодні я у великій задумі й печалі,- кажу я.

Вона співчутливо мовчить.

- Я люблю три речі,- веду я далі.- Люблю сновиддя, що привиділося мені одного разу, люблю тебе і люблю цей клапоть землі.

- А що любиш найдужче?

- Сновиддя.

І знов стає тихо. Езоп знає Еву, схиляє голову набік і дивиться на неї. Я бурмочу:

- Я стрів сьогодні на дорозі якусь дівчину, вона йшла під руку зі своїм коханим. Дівчина показала йому на мене очима й ледве стрималася від сміху, коли я їх минав.

- З чого вона сміялась?

- Хтозна. Звичайно, з мене. Навіщо ти про це питаєш?

- Ти був знайомий з нею?

- Так, я вклонився їй.

- А вона тебе впізнала?

- Ні, вона вдала, що ми незнайомі… Але чого ти мене випитуєш? Це негарно з твого боку. Ти не витягнеш з мене її імені.

Мовчання.

Я знов бурмочу:

- З чого вона сміялась? Вона кокетка, однак з чого вона сміялась, о, Христом Богом благаю: що я такого їй зробив?

Ева відповідає:

- З її боку негарно сміятися з тебе.

- Ні, нічого негарного з її боку не було!- кричу я.- Не осуджуй її, вона не вчинила нічого лихого, вона мала право сміятися з мене. Цить, хай тобі чорт, і дай мені спокій, чуєш?

- Йди додому, Ево. Я кохаю тебе понад усе. Хіба міг би я любити якесь сновиддя? Я просто пожартував, я кохаю тебе. А тепер іди додому, я прийду до тебе завтра. Пам’ятай, що я твій, гляди, не забувай цього. Добраніч.

І Ева іде додому.

Третя сувора ніч була вкрай напружена. Хоч би тобі дмухнуло легеньким морозцем! Замість морозу після сонячного дня застигла теплінь, ніч нагадувала парке болото. Я розклав багаття з двох полін…

- Часом, Ево, тебе тягнуть за волосся, а ти дістаєш від цього якусь втіху. Світ у людині перевертається догори дном. Тебе тягнуть за коси долом і горою і, якщо хтось питає тебе: “Що ж тут діється?”, ти в захваті відповідаєш: “Мене тягнуть за коси!” А якщо питають: “Може, тобі допомогти? Може, тебе звільнити?”, то ти відповідаєш: “Ні”. А якщо питають: “Хіба ти не витримаєш?”, то ти кажеш: “Авжеж, витримаю, бо я кохаю ту руку, що мене тягне…” Чи знаєш ти, Ево, що таке сподіватись?

- Здається, знаю.

- Бачиш, Ево, сподівання - то щось дивовижне, так, щось дуже особливе. Виходиш уранці на дорогу й сподіваєшся зустріти там любу людину. А чи зустрічаєш ти її? Ні. Чого? Бо та людина того ранку зайнята і перебуває в зовсім іншому місці… У горах я познайомився зі старим сліпим лопарем. Він не бачить уже п’ятдесят вісім років, а тепер йому за сімдесят. Йому здавалось, ніби з часом він бачив куди краще, здавалось, ніби його зір поліпшувався. Якщо ніщо не завадить, то через кілька років він думає побачить сонце. Його чуб був ще чорний, але очі білі, як молоко, коли ми з ним удвох сиділи в його землянці і курили, він оповідав про все, що бачив, беріг у собі своє сподівання. Коли я зібрався додому, він провів мене надвір і заходився показувати, куди мені йти. “Там південь,- сказав він,- а там північ. Спершу йди в цей бік, а як зійдеш з гори трохи вниз, то звернеш в той бік”. “А й справді так”,- відповів я. І тоді лопар вдоволено засміявся й сказав: “Бачиш, років сорок чи п’ятдесят тому я цього не знав, тож, виходить, тепер я бачу краще, ніж тоді; мені весь час іде на поправку”. І він зник із очей, шаснувши назад у землянку, в ту вічну землянку, свою земну оселю. І знов, як раніше, сів напроти вогнища, повен сподівання, що через кілька років зможе побачити сонце… Ево, сподівання - то щось вельми дивне. Ось, скажімо, я блукаю лісом і сподіваюсь забути ту людину, якої вранці не стрів на дорозі.

- Ти говориш такими загадками!

Цієї третьої суворої ночі, дожидаючи заморозків, я обіцяю тобі, Ево, що завтра вранці буду іншою людиною. А тепер дай мені побути самому. Завтра ти мене не впізнаєш, я сміятимусь і цілуватиму тебе, моя зіронько. Уяви собі, мені лишається тільки ця ніч, а потім я буду іншою людиною. Це станеться через кілька годин. Добраніч, Ево.