Слава ЗСУ!

Вона почала спускатись від хатини до стежки, шпарко продріботіла кілька кроків, а тоді, бліда, як смерть, озирнулась і простогнала:

- Ніколи більше не потикайся мені на очі!

ХХV
Жовкне листя, бадилля картоплі стоїть стіною, обліплене цвітом. Знов надійшла пора полювання, я вполював білих куріпок, глухарів і зайців, якось убив орла. Тихе, високе небо, прохолодні ночі, сила-силенна гучних і приємних звуків у лісі та в полі. Величний, миролюбний світ опочивав…

- Добродій Мак більше не прохопився й словом про тих двох гагарок, що я вбив,- сказав я лікареві.

- Подякуйте за це Едварді,- відповів він.- Я знаю, бо чув, як вона за вас заступилась.

- Я їй не дякуватиму,- мовив я.

Бабине літо, бабине літо. Стежки лежали посеред цього пожовклого лісу, мов паски, щодня з’являлась якась нова зірка, місяць вигулькував, як тінь,- золота тінь, що купалася в сріблі…

- Бог з тобою, Ево, виходить ти заміжня?

- Хіба ти не знав?

- Ні, не знав.

Вона мовчки стисла мою руку.

- Бог з тобою, дитино, що ж нам робити?

- Що ти хочеш. Може, ти ще не поїдеш і я радітиму, поки ти будеш тут.

- Ні, Ево.

- Так, так, тільки поки ти будеш тут!

Вона безпорадно дивиться вдалечінь і весь час стискає мою руку.

- Ні, Ево, йди! Назавжди!

І минають ночі, й настають дні. Це вже третій день після тієї розмови. Ева несе дорогою якусь ношу. Скільки то дров переносило за літо це дівча з лісу додому!

- Поклади, Ево, додолу свою ношу й дай мені глянути, чи й досі твої очі блакитні?

Її очі були червоні.

- Ну ж, Ево, всміхнися знов! Я більше не опиратимусь, я твій, я твій…

Вечір. Ева співає, слухаю той спів, і мене охоплює жага.

- Ти сьогодні співаєш, Ево?

- Так, від радості.

А що вона менша за мене зростом, то, злегка підстрибнувши, дістає до моєї шиї.

- Ево, які в тебе подряпані руки! Господи, як це ти їх подряпала?

- То нічого.

Її обличчя дуже дивно світиться.

- Ево, ти говорила з добродієм Маком?

- Один раз.

- Що ж він сказав, і що сказала ти?

- Він дуже на нас в’ївся, змушує мого чоловіка день і ніч гнути спину на пристані, та й мені накидає всякої роботи. Він загадав мені чоловічу роботу.

- Чого він так чинить?

Ева потуплює очі в землю.

- Чого він так чинить, Ево?

- Бо я кохаю тебе.

- Та звідки він про це дізнався?

- Я сама йому сказала.

Мовчання.

- Дай Боже, Ево, щоб він не дуже в’їдався в тебе!

- То нічого. Тепер то нічого.

І голос її пролунав у лісі, достоту як трепетна пісенька.

Листя все більше жовкне, наближається осінь, на небі з’явилось багато зірок, а місяць тепер скидається на срібну тінь, що купалася в золоті. Холоду ще зовсім не було, просто в лісі запанувала прохолодна тиша й завирувало життя. Кожне дерево стояло в задумі. Поспіли ягоди.

А потім від двадцять другого серпня настали три суворі ночі з першими заморозками.

ХХVI
Перша сувора ніч.

О дев’ятій годині заходить сонце. На землю спадає слабенька пітьма, видно кілька зірок, а через дві години з’являється серп місяця. Я з рушницею та псом дибаю лісом, розкладаю вогнище з двох полін, і світло від нього проблискує крізь стовбури сосен. Морозу немає.

“Перша сувора ніч,” - кажу я. І все в мені хтозна-чого тремтить, і все так шалено радіє від того, що нині я тут…

- Еге й, люди, звірі й птахи, будьмо! Я підіймаю тост за цю самотню ніч у лісах! У лісах! Мій тост за темряву й за тиху мову Бога між деревами, за чари тиші, за нехитру милозвучність, що чують мої вуха, за зелений лист і за лист жовтий! Мій тост за гомін життя, що долинає до мене, за чийсь писок, що фиркає в траві, за пса, що нюшить землю! Мій палкий тост за того дикого кота, що припадає ниць у глибині фіорду і пантрує, коли б скочити на горобця в темряві! В темряві! Мій тост за лагідну тишу земного царства, за зірки й за півмісяць, атож, за них і за нього!..

Я підводжусь і прислухаюся. Ніхто мене не чув. Я знов сідаю.

- Дякую за цю самотню ніч, за гори, за шум темряви і моря - він проймає моє серце! Дякую за своє життя, за те, що я дихаю, за те, що мені даровано цю ніч,- дякую за це від щирого серця! Послухай зі сходу й послухай із заходу, о, послухай! То вічний Бог! Тиша, що шепоче мені на вухо, - нуртуюча кров великої природи, Бог, що пронизує всесвіт і мене. При світлі свого вогнища мені видно блискучу павутинку, мені чути, як у морі пливе човен, як на півночі плавно підіймається небом Полярне сяйво. О, присягаюсь своєю невмирущою душею, я безмежно вдячний ще й за те, що саме я тут сиджу!