Слава ЗСУ!

Вона сказала:

- …аж поки я перейду долину смерті.

- Що-що?- перепитав лікар.

- Долину смерті. Хіба це не зветься долиною смерті?

- Я чув, що це зветься рікою смерті. Ви, певно, так собі й думали.

Трохи згодом вона оповідала, начебто звеліла щось стерегти, так як…

- Дракон,- підказав лікар.

- Звичайно. Як стереже дракон,- відповіла вона.

А лікар додав:

- Подякуйте мені за те, що я вас виручив. По-моєму, ви хотіли сказати Аргус.

Барон звів брови догори й здивовано зиркнув на лікаря крізь товсті скельця окулярів. Таких банальностей він, либонь, зроду не чув. Але лікар вдав, ніби нічого не помітив. Та й що йому до барона!

Я й далі стою біля дверей. У залі танцюють так, що любо дивитись. На своє щастя я розговорився з парафіяльною вчителькою. Ми балакали про війну, про становище в Криму, про події у Франції, про імператора Наполеона, про те, як він заступається за турків. Та вчителька влітку начиталась газет і знала силу-силенну новин. Врешті-решт ми сідаємо говорити на канапі.

Мимо проходить Едварда, стає перед нами. Раптом каже:

- Вибачте, пане лейтенанте, що я заскочила вас на сходах. Я більш так не вчиню.

Вона й тепер сміялась і не дивилась на мене.

- Панно Едвардо, перестаньте,- мовив я.

Вона звернулась до мене напрочуд ввічливо, це не віщувало нічого доброго і обличчя в неї було зле. Я згадав лікаря й зневажливо знизав плечима, достоту так, як зробив би він. Вона вела далі:

- А чого ви не йдете до кухні? Ева там. Мені здається, що вам годилося б бути там.

Після цих слів вона з ненавистю глянула на мене.

Я не часто бував на вечірках, але там, де бував, ніколи не чув такого тону. Я спитав:

- Панно Едвардо, невже вам аніскілечки не страшно, що вас неправильно зрозуміють?

- Ні, як це? Хоча, може, й так, але як?

- Часом ви шпарите не подумавши. Зараз, скажімо, мені здалося, що ви буквально вирядили мене на кухню, а це ж просто якесь непорозуміння. Я прекрасно знаю, що ви не хотіли осоромитись.

Вона відходить від нас на кілька кроків. По ній видно, що мої слова ввели її в роздуми. Вона розвертається, підходить до нас і, важко дихаючи, каже:

- Яке там непорозуміння, пане лейтенанте! Ви правильно все почули: я вирядила вас на кухню.

- Що ти, Едвардо!- скрикнула вчителька.

Я знов завів балачку про війну й становище в Криму, хоча думкою був далеко звідси. Хміль із моєї голови вивітрився, я був збитий з пантелику, земля пливла під ногами, і я знов, на жаль, утратив рівновагу, як бувало не раз раніше. Я підводжуся з канапи з бажанням піти геть. Мене зупиняє лікар.

- Щойно я чув, як вам співали хвалу,- каже він.

- Співали хвалу? Хто?

- Едварда. Он вона й досі стоїть у кутку й не зводить із вас палкого погляду. Я довіку не забуду, які в неї були закохані очі, коли вона на повен голос сказала, що в захваті від вас.

- Це добре,- мовив я крізь сміх.

О, в моїй голові не сяйнуло жодної ясної думки.

Я підійшов до барона, нагнувся до нього, наче збирався йому щось шепнути, і коли наблизився впритул, то плюнув йому у вухо. Барон схопився з місця і недоумкувато витріщився на мене, вражений моїм учинком. Потім я бачив, як він оповідав Едварді, що сталось і як вона засмутилася. Напевно, згадала про свій черевик, якого я кинув і воду, про чашки й келихи, які я, на свою біду, побив, про всі ті інші злочини, що я вчинив всупереч добрим манерам,- звісно, все це заново ожило в її пам’яті. Мені стало соромно, я відчув, що пропав: хоч куди я обертався, всюди зустрічав налякані й здивовані погляди, тож, ні з ким не попрощавшись і нікому не подякувавши, я змився з Сірілунна.

ХХІХ
Барон від’їжджає. Чудово! Заряджу рушницю, зійду на гори й гучно стрельну на його честь та на честь Едварди. Ось просвердлю в скелі дірку, заміную та й підірву гору на його честь та на честь Едварди. Скотиться з гори донизу величезний уламок скелі й саме тоді, як пливтиме його пароплав, щосили гуне в море. Я знаю одне місце на горі, де є рівчачок, по якому й раніше скочувалось каміння, пробиваючи собі дорогу просто до моря. А в самому низу міститься причал для човнів.

- Два свердла!- прошу я в коваля.

І коваль виточує два свердла…

Еві загадали їздити конем добродія Мака туди-сюди дорогою між млином та пристанню. Вона мусила робити чоловічу роботу - перевозити мішки з зерном та борошном. Стрічаю її: яка вона гарна! Яке в неї свіже личко! Боже милий, якою ласкою сяє її усмішка! Я бачився з нею щовечора.

- Ево, кохана моя, у тебе такий вигляд, ніби ти не маєш ніяких турбот.