Слава ЗСУ!

І я подався в гори до своєї міни. Тепер мене вже ніщо, ніщо не могло роздратувати. Я зустрів Еву.

- От бачиш!- гукаю я.- Добродій Мак не спроможний мене прогнати. Він спалив мою хатину, а в мене тепер є друга…

Ева несе щітку та відро смоли.

- А це що, Ево?

На причалі під скелею добродій Мак перевернув човна й загадав Еві його посмолити. Він стежив за кожним її кроком, вона мусила слухатись.

- А чого саме при березі? Чого не на пристані?

- Добродій Мак так звелів…

- Ево, Ево, голубонько, з тебе зробили рабиню, а ти й не нарікаєш Леле, ти знов усміхаєшся і в твоїй усмішці вирує життя, хоч ти й рабиня.

Коли я прийшов до своєї міни, мене чекала несподіванка. Я помітив, що тут хтось був і, роздивившись жорству, впізнав сліди довгих гостроносих черевиків добродія Мака. “Чого він тут нишпорить і що винюхує?” - подумав я і роззирнувся. Ніде нікогісінько. Я геть нічого не запідозрив.

І я заходився гатити по своєму свердлу, сном-духом не знаючи, що чиню божевілля.

ХХХІІ
Прибув поштовий пароплав, він доставив мій мундир і мав забрати звідси барона та всі його сундуки, повні мушель і всіляких водоростей. Тепер його завантажують на пристані бочками з оселедцями та риб’ячим жиром, а надвечір він рушить у дорогу.

Я беру рушницю й набиваю в обидві цівки вдосталь пороху. Зробивши це, киваю сам собі головою. Я йду в гори і набиваю порохом ще й свою міну, так само кивнувши головою. Ось і готово. Я ліг чекати.

Я чекав довго. Увесь час з пароплава до мене долинав брязкіт коловорота, що підіймав і опускав вантажі. Вже западали сутінки. Зрештою пароплав подає свисток, усе повантажено, він відчалює. Тепер я маю почекати кілька хвилин. Місяць ще не зійшов і я, мов божевільний, впиваюсь очима у вечірні сутінки.

Як тільки з-за острівця виткнувся ніс пароплава, я запалив гніт і хутко відскочив у бік. Збігає хвилина. Зненацька лунає вибух, стовп кам’яних уламків злітає вгору, гора здригається, і скеля з гуркотом скочується в морську безодню. Всюди у верхогір’ї йде луна. Я хапаю рушницю й випалюю з однієї цівки,- луна відповідає хтозна скільки разів. Ще за мить я стріляю з другої цівки; повітря затремтіло від мого салюту, а луна рознесла те гуркотіння по цілому світові. Здавалось, наче то всі гори змовились на повен голос закричати в честь пароплава, що відпливав. Минає трохи часу, у повітрі стає тихо, у верхогір’ї мовчить луна і земля знов нишкне. Пароплав зникає в напівтемряві.

Мене проймає дрож від якоїсь дивної напруги, я беру свої свердла й рушницю під пахву і спускаюсь донизу, а мої коліна підгинаються. Я пішов найкоротшою дорогою, не одриваючи очей від рештків куряви, що лишив по собі мій вибух. Езоп усю дорогу трусить головою і чхає, бо в повітрі пахне горілим.

Спустившись на причал, я побачив таке видовище, від якого просто похолов: там лежав човен, геть розчавлений уламком скелі, що звалився на нього, й Ева, біля нього лежала Ева - розтрощена, скалічена, з пошматованим боком та животом, аж не можна було впізнати. Ева померла відразу.

ХХХІІІ
Що це я маю писати? Протягом багатьох днів я жодного разу не вистрілив з рушниці, мені не було чого їсти, та я й не їв, а сидів сидьма у своїй повітці. Еву повезли до церкви на білому човні добродія Мака. Я берегом дістався до її могили.

Ева померла. Пригадуєш її дівочу голівку з косами, як у черниці? Вона приходила тихо, як мишка, клала свою ношу додолу й усміхалась. Чи бачив ти, як у тій усмішці грало життя? Цить, Езопе, мені в пам’яті зринає одна дивна казка: вона з’явилась чотири покоління тому, за часів Іселіни, коли Стамер був священиком.

Одна дівчина сиділа в кам’яній башті в полоні. Вона кохала одного пана. За що? Спитай вітра і зірок, спитай Бога життя, бо ніхто інший не знає відповіді. А той пан був для неї приятелем і коханим; однак минув час і якось він побачив іншу, і його почуття змінились.

Він кохав дівчину юначим коханням. Не раз називав її Божим дарунком і своєю голубкою, а вона його гаряче й бентежно обіймала. Він попросив: “Віддай мені своє серце!” І вона віддала. Він сказав: “Люба, можна мені в тебе щось попросити?” І вона в захваті відповіла: “Так”. Вона йому віддала все, та ніякої віддяки від нього не дочекалася.

Другу він кохав якось по-рабськи, божевільно, мов той жебрак. За що? Спитай пилину на дорозі й листок, що падає на землю, спитай незбагненного Бога життя, бо ніхто інший цього не знає. Вона йому нічого не віддала, ні, нічого вона йому не віддала, та однак він їй дякував. Вона попросила: “Віддай мені свій спокій і свою мудрість!” І він журився лише тим, що вона не попросила в нього життя.