Слава ЗСУ!

І от першу його дівчину у вежу…

- Що ти робиш, дівчино? Сидиш собі та всміхаєшся?

- Я згадую те, що було десять років тому. Тоді я його зустріла.

- Ти його ще пам’ятаєш?

- Я його ще пам’ятаю.

А час збігає…

- Що ти робиш, дівчино? Чого усміхаєшся?

- Я вишиваю на скатертині його ім’я.

- Чиє ім’я? Того, хто тебе тут замкнув?

- Так, того, кого я зустріла двадцять років тому.

- Ти ще його пам’ятаєш?

- Я так само його пам’ятаю, як колись.

А час збігає…

- Що ти робиш, полонянко?

- Я старію і вже не бачу вишивати, тож шкребу зі стіни вапно.

З того вапна я зліплю глечика й зроблю йому подаруночок.

- Про кого ти мовиш?

- Про свого коханого, що замкнув мене у вежі.

- Ти усміхаєшся через те, що він тебе тут замкнув?

- Я намагаюсь вгадати, що він тепер скаже. “Ти ба,- скаже він,- моя дівчина прислала мені глечика, вона не забула мене за тридцять років”.

А час збігає…

- Що, полонянко, сидиш, б’єш байдики та усміхаєшся?

- Я старію, старію, мої очі осліпли, я можу тільки думати.

- Про того, кого ти зустріла сорок років тому?

- Про того, кого я зустріла замолоду. Може, й сорок років тому.

- А хіба ти не знаєш, що він помер? Ти бліднеш, старенька, ти мовчиш, твої уста білі, ти вже не дихаєш…

Ось така дивна казка про дівчину у вежі. Стривай, Езопе, я дещо забув: одного дня вона почула з саду голос свого коханого і впала навколішки, зайнявшись, мов ружа. Тоді їй було сорок років…

Я ховаю тебе, Ево, й покірно цілую пісок на твоїй могилі. Коли я думаю про тебе, мене пронизує наскрізь густий, яскраво-червоний спомин; коли я згадую твою усмішку, я вщерть сповнююся блаженством. Ти віддала все, все ти віддала, без жодних зусиль, бо сама була чарівною дитиною життя. А інша, що жадібно береже навіть свій погляд, володіє всіма моїми думками. Чому? Спитай дванадцяти місяців і кораблів у морі, спитай незбагненного Бога серця…

ХХХІV
Якийсь чоловік спитав:

- Ви більше не стріляєте? Езоп гасає лісом і ловить зайця.

Я сказав:

- Йдіть і самі його вбийте.

Минуло кілька днів, до мене навідався добродій Мак: очі в нього позападали, обличчя змарніло. Я подумав: “Чи правда, що я можу читати людські думки, чи ні?” І сам не знаю.

Добродій Мак заговорив про обвал і про катастрофу. То була лиха пригода, прикра випадковість, мовляв, я тут не винен.

Я сказав:

- Якщо комусь припекло за всяку ціну розлучити мене з Евою, то він цього досягнув. Бог його прокляне!

Добродій Мак спідлоба глянув на мене - в очах була підозра. Він щось промимрив про гарний похорон, про те, що нічого не пожалів.

Я сидів і дивувався, як ловко він викручується.

Він не хотів ніякого відшкодування за човна, якого розтрощив мій обвал.

- О, ви не хочете, щоб я вам заплатив за човен, за відро смоли та за щітку?- спитав я.

- Ні, любий пане лейтенанте,- відповів він.- Як вам таке могло спасти на думку!- І він подивився на мене повними ненависті очима.

Я не бачив Едварди три тижні. Щоправда, одного разу стрів її в крамниці, куди прийшов по хліб. Вона стояла за прилавком і перебирала всілякий крам. Окрім неї, там були тільки два прикажчики.

Я голосно привітався, вона звела на мене очі, але не відповіла. Я подумав, що мені не хочеться при ній брати хліб, і звернувся до прикажчика - попросив шроту й пороху. Поки мені зважували, я дивився на неї.

Сіра й замала сукня з пошарпаними петельками; плоскі груди важко дихали. Як вона виросла за літо! На чолі - задума, характерні дугасті брови здіймалися на обличчі, мов дві загадки, у всіх рухах з’явилося більше впевненості. Я глянув на її руки: вигляд тих довгих тонких пальців так мене зворушив, що я затрепетав. Вона й досі перебирала крам.

Я горів бажанням, щоб Езоп забіг просто до неї за прилавок і впізнав її. Тоді я відразу ж покликав би його до себе, а в неї попросив би вибачення,- що б вона відповіла?

- Прошу!- каже прикажчик.

Я заплатив, узяв свої пакунки й віддав поклін. Вона звела очі, але й тепер не відповіла. “Ну й добре!- подумав я.- Може, вона вже баронова наречена”. І я пішов без хліба.

Вийшов надвір, я кинув погляд на вікно. Ніхто не дивився мені вслід.

ХХХV
Якось уночі випав сніг і в моїй хатині стало холодно. Там був коминок, де я варив їсти, але дрова горіли погано і страшенно тягло від стін, хоч я й позатикав їх так старанно, як тільки міг. Осінь минула й дні покоротшали. Одначе перший сніг від сонця розтав, і земля знов лежала гола. Та ночі були морозні й вода зашерхла. Посохла вся трава й поховались усі комахи.