Слава ЗСУ!

Емма цілковито поринула в свої переживання і турбувалася про гроші не більше від якоїсь ерцгерцогині.

Але одного дня до неї з'явився якийсь миршавий, червонолиций, лисий чоловічок і сказав, що його прислав пан Венсар із Руана. Він повисмикував шпильки, якими була зашпилена бічна кишеня його довгого зеленого сюртука, застромив їх у рукав і ввічливо подав їй якийсь папір.

То був підписаний Еммою вексель на сімсот франків: Лере не додержав своїх обіцянок і передав його банкіру.

Пані Боварі послала по Лере служницю. Крамар не зміг прийти.

Тоді незнайомець, – він усе стояв, глипаючи на всі боки з-під рудявих кущуватих брів, – з наївним виглядом спитав:

– То що сказати панові Венсару?

– Ну… – відповіла Емма, – перекажіть йому… що в мене зараз… На тім тижні… Хай почекає… Так, так, на тім тижні.

І чоловік пішов, не сказавши ні слова.

Одначе другого дня, о дванадцятій годині, Емма одержала протест; побачивши гербового папера, а на ньому в різних місцях великими літерами: «Судовий пристав м. Бюші, метр Аран», вона так перелякалася, що негайно побігла до торговця мануфактурою.

Вона застала його в крамниці; він перев'язував саме якийсь пакунок.

– Моє шануваннячко! – сказав він. – Я до ваших послуг.

Проте Лере не кинув своєї роботи; йому допомагала горбатенька дівчинка років тринадцяти, що була в нього за прикажчика й за куховарку.

Потім, голосно ляскаючи дерев'яними черевиками по сходах, він піднявся з крамниці на другий поверх, – Емма йшла за ним, – і завів її до тісного кабінету, де на великому письмовому столі соснового дерева лежав стос конторських книг, притиснутий залізною поперечкою на висячому замку. Біля стіни виднів над сувоями ситцю величезний сейф – у ньому зберігались, очевидно, не тільки гроші та документи. Справа в тому, що пан Лере позичав гроші під заставу, і в сейфі вже лежав і золотий ланцюжок пані Боварі, і сережки дядька Тельє, який кінець кінцем мусив продати свій трактир і купити в Кенкампуа невеличку бакалійну крамничку; там бідолаха й помирав від катару, жовтіший на лиці від воску свічок, якими він торгував.

Лере сів у велике солом'яне крісло і спитав:

– Ну, що новенького?

– Дивіться.

І вона показала йому папірця.

– То що я можу зробити?

Тоді Емма скипіла й нагадала йому, що він дав обіцянку не опротестовувати її векселів; він не відмовлявся.

– Але ж я мусив; самому гроші потрібні були до зарізу.

– Що ж тепер буде? – спитала Емма.

– О! Це дуже просто: спочатку суд, а потім опис майна… Та й більш нічого.

Емма ледве стрималась, щоб не вдарити його. Спитала лагідно, чи не можна якось урезонити пана Венсара.

– Таке сказали – урезонити Венсара! Зразу видно, що ви його не знаєте… Це лютий тигр…

А все-таки пан Лере мусив втрутитися в справу і якось допомогти.

– Ну, слухайте: по-моєму, я досі був досить добрий до вас.

Він розгорнув одну із своїх конторських книг.

– Ось!

І почав водити пальцем по сторінках.

– Бачите, бачите… Третього серпня – двісті франків… Сімнадцятого червня – півтораста… Двадцять третього березня – сорок шість… Квітень місяць…

Він спинився, ніби боячись проговоритися.

– Я вже не кажу про боргові зобов'язання пана доктора – одне на сімсот франків і друге на триста! А щодо ваших часткових сплат, відстрочок, процентів – то тут і кінця не виведеш, таке все заплутане. Ні, годі з мене!

Емма плакала, вона називала його навіть «дорогим паном Лере». Але він звертав усе на того «жмикрута Венсара». Та й в нього самого зараз ані сантима за душею: ніхто не платить боргів, кожне дивиться, як би тільки поживитися; такий бідний крамар, як він, не може відкрити кредиту.

Емма замовкла; пан Лере покусував перо; її мовчанка, напевно, стурбувала його, і він озвався знову:

– Хіба, може, цими днями до мене надійде дещиця… Тоді б я зміг…

– Слухайте, – сказала Емма, – як тільки я одержу решту грошей за Барневіль…

– Як?

Дізнавшись, що Ланглуа ще не розрахувався з нею, Лере дуже здивувався. А потім заговорив улесливо:

– То ви кажете, ми можемо дійти згоди?..

– На яких завгодно умовах!

Тоді він заплющив очі, подумав, накидав на папері якісь цифри і, заявивши, що все це йому дуже неприємно, що справа ця паскудна, що він робить це на свою голову, продиктував чотири векселі по двісті п'ятдесят франків: сплачувати їх треба було щомісяця по одному.

– Аби тільки Венсар згодився почекати. А втім, ви знаєте, моє слово тверде, я не люблю нікого водити за ніс.

Потім він показав їй, ніби між іншим, новий крам; на його думку, нічого тут не заслуговувало на її увагу.