Слава ЗСУ!

– Та де ж я візьму гроші? – ламала руки Емма.

– Еге, та у вас же є друзі!

І глянув на неї так пильно і так страшно, що Емму пройняв холодний дрож.

– Обіцяю вам! – сказала вона. – Я підпишу…

– Напідписувались уже, далі нікуди!

– Я продам…

– Фіть, – злегка присвиснув він, – у вас уже нема нічого.

І крикнув у слухове віконце, що виходило в крамницю:

– Аннето! Не забудь про три відрізи номер чотирнадцять!

Увійшла служниця; Емма зрозуміла і спитала, скільки треба грошей, щоб припинити справу.

– Надто пізно!

– А якщо я вам принесу кілька тисяч франків, чверть суми чи третину, майже все?

– Ні, ні! Все даремно!

Він тихенько підштовхнув її до сходів.

– Я благаю вас, пане Лере, ще кілька днів!

Вона ридала.

– Отакої! Тепер у сльози…

– Ви доводите мене до розпачу!

– Подумаєш, велике діло! – сказав Лере і зачинив за нею двері.

VII

Другого дня, коли судовий пристав метр Аран прийшов з двома понятими описувати майно, Емма виявила стоїчну твердість духу.

Вони почали з кабінету Шарля; щоправда, френологічної голови не описали, оскільки вона відноситься до знарядь професійної діяльності; зате взяли на облік у кухні всі тарілки, каструлі, стільці, свічники, а в спальні – усякий дріб'язок, що був на етажерці. Переглянули Еммині сукні, білизну, туалетну кімнату; все її існування, аж до найінтимніших потайних куточків, було вивернене цими незваними гостями і лежало перед ними, як анатомований труп.

Метр Аран, в застебнутому на всі ґудзики тонкому чорному сюртуку, у білій краватці і панталонах із туго натягненими штрипками, час від часу повторював:

– З вашого дозволу, пані. З вашого дозволу…

Часто він захоплено скрикував:

– Чудово!.. Знаменито!..

І знову заходжувався писати, стромляючи перо в роговий каламар, який він тримав у лівій руці.

Скінчивши з кімнатами, вони подались на горище.

Там у Емми стояло бюрко, де вона ховала листи від Родольфа. Довелось його відімкнути.

– А! Листування, – ледь помітно усміхнувся метр Аран. – Але дозвольте, будь ласка:, я мушу пересвідчитись, що там немає нічого іншого.

І він став злегка нахиляти конверти, ніби хотів витрусити з них гроші. Емма вкрай обурилася, дивлячись, як ця дебела рука з червоними слимакуватими пальцями перебирає сторінки, над якими колись трепетало її серце.

Нарешті вони пішли. Повернулася Фелісіте: Емма посилала її на вулицю, щоб якось затримати чоловіка; сторожа, приставленого до майна, вони сховали на горищі, взявши з нього слово, що він сидітиме там тихо.

Увечері Еммі здалося, що Шарль чимось дуже стурбований. Вона стежила за ним неспокійними очима і в кожній зморшці його обличчя вбачала німе обвинувачення. Та ось погляд її звертався до заставленого китайським екраном каміна, до широких портьєр, до вигідних крісел, до всіх цих предметів, що скрашували їй гіркоту життя, – тоді на неї находило каяття чи, скоріше, жаль і досада, що не гасили пристрасті, а тільки розпалювали її. Шарль неквапливо помішував вугілля, поставивши ноги на камінні грати.

На горищі щось зашаруділо, – напевне, сторожеві не сиділося у незручній схованці.

– Чи там хто ходить? – запитав Шарль.

– Та ні, – відповіла Емма, – то, мабуть, вітер стукнув рамою, вікно там не зачинене.

Другого дня (була саме неділя) вона поїхала в Руан і оббігала там усіх банкірів, про яких тільки чула, але майже нікого не застала: хто був на дачі, хто ще кудись поїхав. Але вона вперто продовжувала пошуки і, кого тільки змогла захопити, у всіх просила грошей, запевняючи, що вони їй конче потрібні, що вона скоро віддасть. Дехто сміявся їй просто в лице; всі відмовили.

О другій годині вона побігла до Леона і постукала в двері. Ніхто не відчиняв. Нарешті вийшов сам клерк.

– Чого це ти?

– Я, може, заважаю?

– Ні, але…

І він признався, що хазяїнові не подобається, коли до квартирантів ходять «жінки».

– Маю тобі щось казати, – промовила Емма.

Він узявся за ключ. Вона спинила його:

– О ні, не тут – у нас.

І вони пішли в готель «Булонь».

Увійшовши в кімнату, Емма випила велику склянку води. Вона була дуже бліда.

– Леоне, – сказала вона, – ти мусиш зробити мені послугу.

Міцно й поривчасто стискаючи йому руки, проговорила:

– Мені потрібно вісім тисяч франків.

– Ти збожеволіла!

– Ні ще!

І вона розповіла йому про опис майна, про своє розпачливе становище: Шарль нічого не знає, свекруха її ненавидить, батько не може нічим зарадити; але він, Леон, повинен ужити всіх заходів, щоб дістати негайно потрібну суму…