Слава ЗСУ!

І знов вона усвідомила своє становище – мов прірва розступилась перед нею. Вона дихала так важко, що груди її ходили ходором. Тоді в якомусь героїчному пориві, майже радісно, спустилася вниз із косогору, пробігла через кладку на стежку, на шлях, минула ринок і опинилась перед аптекою.

Там нікого не було. Емма хотіла ввійти, але на дзвінок міг би хтось з'явитись; вона шмигнула у хвіртку і, затамувавши подих, тримаючись за стіни, дісталася до дверей кухні, де на плиті горіла свічка. Жюстен, без піджака, поніс у їдальню блюдо.

«То вони обідають. Треба почекати».

Жюстен повернувся. Вона стукнула в шибку.

Він вийшов на поріг.

– Ключа! Від комірчини нагорі, де…

– Що?

І він дивився на неї, вражений блідістю її обличчя, що білим овалом вирізьблювалось на чорному тлі ночі. Вона здавалась йому надзвичайно вродливою і величною, як видіння; не розуміючи, чого їй треба, він передчував щось жахливе.

Але вона швидко відповіла тихим, лагідним і вкрадливим голосом:

– Мені треба! Дай ключа!

Крізь тоненьку перегородку з їдальні чулося подзенькування виделок по тарілках.

Емма збрехала, ніби хоче вивести пацюків: вони не дають їй спати вночі.

– Хазяїну б треба сказати…

– Ні, не ходи! – І байдуже додала: – Не варто, я потім сама скажу. Ну, посвіти мені!

Вона ввійшла в коридор, де були двері до лабораторії. На стіні висів ключ з ярличком «Фармакотека».

– Жюстене! – гукнув нетерпляче аптекар.

– Ходім нагору!

І Жюстен пішов за нею.

Ключ повернувся в замку, і Емма рушила просто до третьої полиці, – так вірно вела її пам'ять, – схопила синій слоїк, відіткнула корок, встромила всередину руку й, витягши жменю білого порошку, тут же почала його їсти.

– Що ви робите! – крикнув хлопець, кидаючись до неї.

– Мовчи! Прийдуть…

Він був у розпачі, хотів кричати пробі.

– Не кажи нікому, бо за все відповідатиме твій хазяїн.

І вона пішла, раптово заспокоївшись, ніби виконала якийсь обов'язок, що тяжів їй на совісті.

Коли Шарль, приголомшений звісткою про опис майна, прибіг додому, Емма щойно була вийшла. Він кричав, плакав, знепритомнів, а вона все не верталась. Де вона могла бути? Куди він тільки не посилав Фелісіте: до Оме, до Тюваша, до Лере, до трактиру «Золотий лев»… Коли його хвилювання на мить стихало, він згадував, що добре ім'я його загинуло, майно пропало, майбутнє Берти розбито. А через що?.. Ніхто нічого… Він чекав до шостої години вечора, потім не зміг більше всидіти на місці; йому спало на думку, що Емма поїхала в Руан, і він вийшов на шлях. Пройшовши з півльє й не зустрівши нікого, він почекав іще трохи й вернувся.

Вона була вже дома.

– Що сталося?.. В чім річ?.. Поясни!

Вона сіла до бюрка і, написавши листа, поставила число, день, годину і, не кваплячись, запечатала. Потім урочисто сказала:

– Прочитаєш завтра; а доти, прошу тебе, не задавай мені жодного питання! Ні однісінького!

– Але ж…

– Ах, дай мені спокій!

Вона лягла на постіль і витяглась на всю довжину.

Її разбудив терпкий смак у роті. Вона побачила Шарля й знову заплющила очі.

Емма з цікавістю вслухувалась у себе, чи не починаються болі. Ні, поки що нічого не було. Вона чула цокання стінного годинника, гуготіння вогню в каміні і дихання Шарля, що стояв у приголів'ї.

«А! Що смерть – дрібниця! – думала вона. – Ось засну, та й по всьому!»

Вона випила ковток води і відвернулась до стіни.

А в роті не проходив прикрий чорнильний смак.

– Пити!.. Ох, пити хочу! – простогнала вона.

– Що з тобою? – спитав Шарль, подаючи їй склянку з водою.

– Нічого… Відчини вікно… Душно мені!

І раптом її потягло на блювоту – вона ледве встигла вихопити хусточку з-під подушки.

– Забери, – сказала вона швидко, – викинь.

Шарль почав розпитувати; Емма не відповідала. Вона лежала нерухомо, боячись, що від найменшого руху їй знову стане недобре. І відчула, як від ніг підступає до серця крижаний холод.

– Починається, – прошепотіла вона.

– Що ти кажеш?

Тихо і тоскно ворочала вона головою по подушці, і рот у неї був відкритий, ніби на язиці лежало щось важке – важке. О восьмій годині знов почалася блювота.

Шарль помітив на дні таза білі крупинки якогось порошку, що приставали до порцеляни.

– Дивно! Незвичайно! – повторював він.

Але вона твердо сказала:

– Ні, ти помиляєшся.

Тоді він обережно провів рукою їй по животі – ніби погладив. Вона зойкнула. Він аж одсахнувся з переляку.

Потім вона почала стогнати, спочатку потихеньку. Плечі її здригались у корчах, вона стала білішою від простирала, за яке чіплялись її скарлючені пальці. Пульс бився нерівно, його ледве можна було чути.