Слава ЗСУ!
знайди книгу для душі...
– Воно, бачите, є велика різниця між освіченою людиною і акцизником з відставних карабінерів…
Годинник вибив шосту. Ввійшов Біне.
Синій сюртук обвисав на його сухорлявій статурі; з-під шкіряного кашкета з зав'язаними на потилиці навушниками й задертим козирком виглядав лисий лоб, удавлений від довголітнього носіння каски. Він носив чорний суконний жилет, волосяний комірець і сірі панталони, у всяку погоду був узутий у добре наваксовані високі чоботи, на головках яких видавались симетричні опуклини від розбухлих великих пальців. Жодна волосинка не вибивалася за лінію його рівно підстриженої русявої борідки, що облямовувала, як зелений бордюр клумби, його довгасте, безбарвне обличчя з маленькими очицями й горбатим носом. Він досконало знав усі картярські ігри, був завзятим мисливцем і мав прегарний почерк; дома він завів токарний верстат, виточував знічев'я кільця на серветки і захаращував ними всю квартиру із захопленням митця і егоїзмом буржуа.
Біне попрямував до маленької кімнати, але звідти треба було спершу випровадити трьох мірошників. І весь час, поки йому накривали на стіл, він стояв мовчки на одному місці біля груби. Потім перейшов у кімнатку й зачинив за собою двері, як завжди, знявши при вході кашкета.
– У такого язик не відпаде від увічливих розмов, – сказав аптекар, залишившись на самоті з трактирницею.
– Він завжди отак якось. На тім тижні завернули сюди два комівояжери-суконщики – веселі хлопці, увесь вечір такі анекдоти розповідали, що в мене аж сльози виступили од сміху… А він сидів тут же, як сич у лісі, і ані пари з уст!
– Так! – підтвердив аптекар. – Нема в нього фантазії, нема дотепності, – нічого того, що характеризує світську людину.
– А проте кажуть, що він чоловік здібний, – заперечила хазяйка.
– Здібний? – перепитав пан Оме. – Хто? Він – здібний? Хіба що до акцизної служби, – додав він уже спокійнішим тоном.
І знову почав:
– Ну, я ще розумію, коли негоціант з великими торговельними зв'язками, юрист, чи лікар, чи фармацевт бувають настільки захоплені своїми справами, що стають диваками, навіть відлюдьками… Історія знає чимало таких прикладів! Але ж ці люди принаймні про щось думають. Ось хоч би й я. Скільки разів мені траплялось шукати ручку на столі, щоб надписати етикетку, – туди-сюди, аж вона за вухом!
Тим часом пані Лефрансуа вийшла за поріг виглядати, чи не їде «Ластівка». Вона здригнулась. До кухні раптом зайшов якийсь чоловік у чорному одязі. У вечірньому присмерку можна було все-таки розглядіти його рум'яне лице і атлетичну фігуру.
– Чим можу служити, пане кюре? – спитала трактирниця, дістаючи з полички каміна одного із мідних свічників, що стояли там цілою батареєю. – Може, вип'єте чогось? Чарочку смородинівки, склянку вина?
Священик відмовився надзвичайно ввічливо. Він зайшов тільки за своєю парасолькою, що забув допіру в Ернемонському монастирі. Попросивши пані Лефрансуа прислати йому парасольку ввечері додому, він подався до церкви: вже дзвонили на вечерню.
Коли звук його кроків затих на площі, аптекар заявив, що він вважає таку поведінку зовсім негідною. Яке мерзенне лицемірство – відмовитись від чарочки! А тим часом потайки попи всі пиячать, і, звичайно, всі вони бажали б повернути часи церковної десятини.
Хазяйка заступилась за кюре.
– Зате він чотирьох таких, як ви, подужає. Торік він допомагав нашим наймитам убирати солому. По шість в'язок одразу тягав на собі. Сказано, сила!
– Браво! – вигукнув аптекар. – От і посилайте дівчат на сповідь до такого завзятого молодця! Е, ні, був би я при владі, то видав би розпорядження щомісяця пускати кров усім священикам. Так, пані Лефрансуа, щомісяця їм – добрячу флеботомію в інтересах моральності й загального спокою!
– Та годі-бо, пане Оме! Ви безбожник! Ви релігії не визнаєте!
– Ні, я визнаю релігію, – відповів фармацевт, – у мене своя релігія. Я, коли хочете, навіть релігійніший за них усіх, з усіма їхніми штуками та фокусами! Так, я вірю в Бога. Вірю в найвищу істоту, в творця, а який він є, це мені байдуже. Він створив нас на те, щоб кожен виконував свої обов'язки громадянина і сім'янина. Але мені нема потреби ходити до церкви, цілувати срібні тарілки і годувати своїм коштом зграю шарлатанів, які й без того їдять краще, ніж ми з вами. Бога можна з таким самим успіхом шанувати і в лісі, і в полі, і навіть просто споглядаючи небесну твердь, як це робили люди в давнину. Мій бог – це бог Сократа, Франкліна, Вольтера і Беранже. Моя віра – це «Віра савойського вікарія»[37] і безсмертні принципи вісімдесят дев'ятого року! І тому я не припускаю існування старенького бозі, що гуляє в себе в райському садочку з паличкою в руці, влаштовує своїх друзів жити в череві китовому, вмирає з жалібним криком і воскресає на третій день. Усі ці дурниці абсурдні самі по собі і суперечать елементарним законам природи. Між іншим, це є яскравим доказом того, що попи, самі погрязаючи в багнюці неуцтва, намагаються втягнути в нього і народні маси!
37
