Слава ЗСУ!

Тут аптекар замовк, шукаючи очима публіку, бо, захопившись власним красномовством, він уявив собі, що виступає на засіданні муніципальної ради. Але трактирниця вже не слухала його; вона прислухалась до якогось далекого шуму. Незабаром можна було розрізнити гуркіт колес і хляпання розслаблених підків, і, нарешті, перед дверима трактиру спинилась «Ластівка».

Жовтий ящик її кузова височів поміж двома великими колесами, що майже сягали брезентового верха, заступаючи пасажирам вид на дорогу і оббризкуючи їм плечі гряззю. Крихітні шибки вузеньких віконець ходором ходили в рамках, коли зачинялись дверцята. Вони були вкриті щільним шаром пилюги, що не відмивалась навіть під час зливи, а зверху заляпувались багнюкою. Диліжанс був запряжений утрикінь: двоє коней дишельних, третій – попереду.

Коли спускалися з гори, екіпаж так розгойдувався, що черкався дном кузова об землю.

На площу вибігло кілька йонвільців, і зразу зчинився гармидер. Той питав про новини, той вимагав якихось пояснень, той прийшов по свої пакунки. Івер не знав, кому перше відповідати. Він виконував у Руані всі доручення місцевих жителів: ходив по крамницях, привозив чоботарю шкури, ковалю залізо, своїй хазяйці – оселедці, жінкам – капелюшки від модистки й накладне волосся від перукаря. Повертаючися з міста, він усю дорогу роздавав усякі речі, – стоячи на передку, він жбурляв їх через паркани у двори, репетуючи на все горло, а коні тим часом тюпали собі самі.

Сьогодні він забарився в дорозі, бо сталася пригода: левретка пані Боварі забігла кудись у поле. Хвилин п'ятнадцять стояли й свистали, кликали її. Потім Івер завернув назад і проїхав з півльє, гадаючи, що ось-ось знайде собачку. Але зрештою довелось їхати без неї. Емма плакала, сердилась, винуватила у всьому Шарля. Пан Лере, торговець мануфактурою, що сидів поруч у диліжансі, намагався втішити її, розповідаючи про різні випадки, коли заблукані собаки пізнавали своїх хазяїв через багато років. Відомий факт, говорив він, коли один пес прийшов навіть із Константинополя в Париж. Другий, вертаючись додому, пробіг по прямій лінії п'ятдесят льє і переплив по дорозі чотири річки; у рідного батька пана Лере був пудель, який пропадав десь аж дванадцять років, а потім раптом плигнув йому на спину одного дня на вулиці, коли старий ішов обідати.

II

Першою вийшла з диліжанса Емма, за нею Фелісіте, потім пан Лере, якась мамка і, нарешті, Шарль. Його ледве добудились: як тільки споночіло, він заснув у своєму куточку.

Назустріч приїжджим вийшов Оме. Він засвідчив своє шанування пані Боварі і своє поважання панові Боварі, сказав, що дуже радий з нагоди бути їм у чомусь корисним, і нарешті додав найсердечнішим тоном, що сам, без запрошення, насмілився завітати до них на обід, та ще й без дружини, бо вона у від'їзді.

Зайшовши в кухню, пані Боварі підійшла до каміна. Підібравши на коліні кінчиками пальців сукню і підсмикнувши її таким чином до кісточок, вона простягнула ногу, взуту в чорний ботик, до вогню, де смажилась на рожні баранина. Полум'я осявало всю її постать, пронизуючи ясним світлом тканину сукні, тендітну білу шкіру і навіть повіки, коли вона мружилась від вогню. Яскраво-червоні відблиски перебігали по ній щоразу, коли крізь прочинені двері вривався знадвору вітер.

З другого боку каміна стояв білявий юнак і мовчки дивився на Емму. Це був пан Леон Дюпюї, другий постійний відвідувач «Золотого лева». Він служив клерком у місцевого нотаріуса, метра Гійомена, і страшенно нудився в Йонвілі. Тому він частенько відтягував годину обіду, сподіваючись, що до трактиру нагодиться випадковий подорожній, з яким можна буде пробалакати вечір. У дні, коли робота кінчалася рано, він не знав, куди діватись, і рад не-рад мусив з'являтися вчасно на обід і витримувати його, від супу до сиру, віч-на-віч з Біне. Ясно, що він з радістю згодився на пропозицію хазяйки пообідати в товаристві з приїжджими. Всі гості перейшли до великої зали, де пані Лефрансуа веліла ради такої оказії накрити стіл на чотири персони.

Оме попросив дозволу не знімати фески, бо боявся застудитись. Потім заговорив до сусідки:

– Ви, напевне, стомились, ласкава пані? Наша «Ластівка» так жахливо трясе й підкидає!

– Це правда, – відповіла Емма, – але мене завжди радують поїздки. Люблю переїжджати з місця на місце.

– Ох, це така нудота – сидіти вічно на одному місці! – зітхнув клерк.

– Коли б вам довелося, як мені, – встряв Шарль, – не злазити з коня…

– А по мені, що може бути приємнішим? – заперечив Леон, звертаючись більше до Емми, і додав: – Якщо є можливість.