Слава ЗСУ!
знайди книгу для душі...
Берту вона взяла від мамки. Коли бували гості, Фелісіте вносила дівчинку в кімнату, пані Боварі роздягала її і показувала всім її тільце. Вона заявляла, що страшенно любить дітей, що це її втіха, її радість, її пристрасть. Свої ласки вона супроводжувала патетичними тирадами, які нагадали б іншим людям, не йонвільським обивателям, сашетту з «Собору Паризької богоматері».[46]
Повертаючись додому, Шарль завжди знаходив біля каміна свої зігріті виступці. Підкладка в його жилетах тепер ніколи не теліпалась, до сорочок були пришиті всі ґудзики, а нічні ковпаки – любо глянути – були рівними купками розкладені в шафі. Гуляючи з ним по садку, Емма вже не морщилась, як раніше; що б він не пропонував, на все погоджувалась, хоч і не розуміла тих бажань, яким скорялась без усякого ремства. І коли Шарль вигрівався увечері коло каміна, склавши руки на животі, поставивши ноги на решітку, розчервонілий від ситного обіду і сяючий від щастя, коли його дівчинка рачкувала по килиму, а жінка, вигинаючись тонким станом, нахилялась через спинку крісла і цілувала його в чоло, – Леон дивився на щасливця і думав:
«Яке безумство! І як мені підійти до неї?»
Вона стала здаватись йому такою цнотливою і неприступною, що в ньому погасли останні проблиски надії.
Але таким відреченням він поставив кохану жінку на цілком виняткове місце. Образ її ніби очистився від гріховної, тілесної краси, якою йому не судилося втішатись. І вона ввійшла в його серце, підносячись у ньому все вище й вище і віддаляючись від землі світлосяйним видінням. Це було одне з тих чистих почувань, що не заважають ніяким щоденним заняттям. Вони дорогі людям своєю незвичайністю, і журба від їхньої втрати більша від тієї радості, яку вони спроможні будь-коли дати.
Емма змарніла, щоки її зблідли, лице видовжилось. Чорне волосся, великі очі, рівний ніс, плавна хода, постійна тепер мовчазність, – такою вона проходила своє існування, здавалось, ледве торкаючись до нього і несучи на чолі печать якогось великого призначення. Вона була така печальна, така спокійна, така лагідна і водночас така стримана, що від неї віяло неземними чарами; так у храмі здригаєшся від аромату квіток, змішаного з холодом мармуру. Інші теж мимоволі підкорялись її чарам. Аптекар казав:
– Це жінка надзвичайних здібностей; її хоч зараз у супрефектуру!
Хазяйки захоплювались її ощадністю, пацієнти – її ґречністю, бідні – її щедрістю.
А в ній тим часом кипіла жага й лють, пристрасть і ненависть. За тією сукнею в прямих складках ховалось збентежене, збурене серце, а ті цнотливі уста не зраджували внутрішньої муки. Вона була закохана в Леона й прагнула самоти, щоб досхочу розкошувати його образом. Зустрічі з ним порушували зачарування мрій. Зачувши його кроки, Емма трепетала, але в його присутності хвилювання вщухало, і лишалось тільки безмірне здивування, що переростало в сум.
Леон не знав, що коли він виходив від неї в безнадії, вона вставала з місця слідом за ним, щоб подивитись на нього в вікно, її тривожив кожен його крок; вона стежила за виразом його обличчя; вона вигадала якусь історію, щоб знайти привід побувати в його кімнаті. Вона заздрила щастю аптекарші, яка спала з ним під однією покрівлею; її думки без угаву вилися довколо цього будинку, ніби голуби з «Золотого лева», які літали туди купати в ринвах свої рожеві лапки і білі крильця. Але чим більше упевнялась Емма в своєму коханні, тим дужче силкувалася вона притлумити його, заглушити, сховати від людського ока. Їй так хотілось, щоб Леон догадався про все! І вона уявляла собі різні випадковості й катастрофи, які могли б їй допомогти. Стримували її, звичайно, лінощі або страх, а також сором. Вона думала, що відштовхнула його від себе надто рішуче, що тепер уже пізно, що все пропало. Але разом з тим вона раділа й пишалася, що може сказати собі: «Я чесна». Вона любила дивитись на себе в дзеркало, прибираючи пози самозречення, і це втішало її потроху за ту жертву, яку вона, як їй здавалось, принесла.
Але спрага плоті, жадоба грошей і меланхолія пристрасті – все злилось у одне суцільне страждання, і, замість шукати забуття, Емма чимраз більше зверталась до нього думками, чимраз дужче роз'ятрювала свої жалі. Усе її дратувало: і погано зготована страва, і нещільно зачинені двеpi; вона зітхала, що не має оксамиту і не знає щастя, що її райдужні мрії блякнуть і в'януть у цьому тісному домі.
Її доводило до розпачу те, що Шарль і гадки не мав про її муки. Його впевненість, що він дає їй щастя, здавалась їй безглуздям і образою, його безтурботність – невдячністю. Заради кого була вона доброчесною? Хіба ж не він стояв на заваді її щастю, хіба не він був причиною всіх її страждань – ніби гострим жалом пряжки на заплутаному ремінні, що зав'язувало їй світ?
46
