Слава ЗСУ!

– Ну, тоді пробачте, пані Боварі, – сказав нарешті служитель церкви, – обов'язок передусім. Треба мені ще попрацювати з моїми шибайголовами. Скоро день їх першого причастя. Боюсь, щоб не вийшло якогось сюрпризу. Ось чому від самого вшестя я по середах учу їх додатково. Бідні дітлахи! З самого пуп'яночку треба настановляти їх на путь праведний, як сам господь заповідав нам устами свого божественного сина… Доброго здоров'я, ласкава пані; моє шанування панові доктору.

І він увійшов у церкву, приклякнувши на хвилю на порозі.

Емма бачила, як він, важко ступаючи, трохи схиливши голову набік, ішов, розставивши руки, і зник десь між подвійним рядом лавок.

Тоді вона повернулась кругом на закаблуках, як маріонетка на стрижні, і попрямувала додому. Але ще довго долітали до неї ззаду дзвінкі голоси дітвори і грубий бас кюре:

– Ти християнин?

– Так, я християнин.

– Хто зветься християнином?

– Той, хто, прийнявши хрест святий… хрест святий… хрест святий…

Тримаючись за поручні, Емма піднялась по сходах і, як тільки опинилась у себе в кімнаті, впала у крісло.

Блідаве світло м'яко й хвилясто струмилося крізь шибки. Меблі здавались іще більш непорушними, ніж завжди, і губились у сутіні, мов у темрявому океані. Вогонь у каміні погас, безнастанно цокав годинник, і Емма дивувалась мимоволі, як речі можуть бути такі спокійні, коли в неї на душі так буряно, так хвильно. А між вікном і робочим столиком невпевнено дибала в своїх плетених черевичках маленька Берта, силкуючись підійти до матері і вхопитися за стрічки її фартуха.

– Не лізь! – сказала Емма, відсторонюючи її рукою.

Але дівчинка знову підійшла ще ближче до її колін; упершися в них рученятами, вона дивилась на матір великими голубими очима, і з рота її тоненькою цівкою стікала слина на Еммин шовковий фартух.

– Не лізь! – роздратовано повторила мати.

Її вид так налякав дитину, що та аж заплакала.

– Та кажу ж тобі, не лізь! – і Емма пхнула дівчинку ліктем.

Берта впала біля комода і вдарилась об мідну скобку; вона подряпала собі щоку, виступила кров. Пані Боварі кинулась підіймати її, сіпнула за шнурок дзвінка так, що мало не порвала, щосили гукала служницю і вже почала проклинати себе, як нагодився Шарль. Він прийшов додому на обід.

– Подивись, мій друже, – сказала Емма спокійним голосом, – мала гралася, упала й забилась.

Шарль сказав, що тут нема нічого страшного, і пішов по пластир.

Пані Боварі не спустилась у їдальню. Вона сама хотіла глядіти за дитиною. Але Берта заснула, тривога мало-помалу розвіялась, і Емма здалася сама собі надто доброю і надто дурною – навіщо хвилюватись через такі дрібниці? Справді, Берта вже перестала хлипати; ситцеве укривальце ледве ворушилося від її рівного дихання. Дві буйні сльозини застигли в куточках її приплющених повік, а крізь вії тьмяніли зіниці її запалих очей; липкий пластир, наклеєний на щічку, навскоси стягував шкіру.

«Яка бридка дитина, – думала Емма. – Просто дивно…»

Повернувшись з аптеки об одинадцятій годині вечора (він пішов туди після обіду віднести лишки пластиру), Шарль застав дружину над колискою.

– Та не турбуйся, все минеться, кажу ж тобі, – промовив він, цілуючи її в чоло. – Не муч себе, голубонько, бо ще й сама занедужаєш!

Шарль пробув того вечора в аптекаря довгенько. Хоч він і не виказував особливого занепокоєння, пан Оме силкувався підбадьорити його, підняти настрій. І розмова зайшла про різноманітні небезпеки, які загрожують дітям, про необачність прислуги. Пані Оме на собі це зазнала: у неї й досі залишились на грудях сліди опіку від вугілля, що куховарка висипала їй колись із жаровні на фартушок. Тим-то тепер вона з чоловіком, як дбайливі батьки, вживали низку запобіжних заходів: ножі в їхньому домі ніколи не гострились, підлога не натиралася, вікна були заґратовані залізною решіткою, камін обгороджений міцним бар'єром. Маленькі Оме, попри всю свою самостійність, не могли й кроку ступнути без догляду; при найменшій простуді батько напихав їх грудними ліками, і до чотирьох років їх усіх невблаганно примушували носити теплі шапочки, підбиті мулькою повстю. Правда, це вже була манія пані Оме; чоловік її в душі був засмучений таким розпорядженням, побоюючись, що це може негативно відбитися на розвитку розумових здібностей дітей. Часом він навіть говорив жінці:

– Ти що, хочеш зробити з них караїбів чи ботокудів?

Тим часом Шарль кілька разів намагався перервати йому мову.

– Мені треба поговорити з вами, – прошепотів він на вухо клеркові, який ішов сходами попереду нього.