Слава ЗСУ!

– Де панотець? – спитала пані Боварі у хлопчика, який бавився тим, що розхитував і без того хитке поруччя.

– Зараз прийде, – відповів той.

І справді, двері в церковному будинку рипнули, і на порозі показався абат Бурнізьєн. Діти побігли, штовхаючись, до церкви.

– Оці ще мені одірвиголови, – пробуркотів священик, – все вони отак.

І він підняв розшарпаний катехізис, на який наступив був ногою.

– Ніякої тобі пошани…

Але, побачивши пані Боварі, він сказав:

– Даруйте, я вас не помітив.

І, поклавши катехізис у кишеню, зупинився, крутячи в пальцях важкий ключ від ризниці.

Проміння призахідного сонця било йому просто в обличчя, і ластикова сутана, лиснюча на ліктях і обтріпана знизу, здавалась світлішою. На широких грудях вздовж ряду ґудзиків тягнулись плями від жиру й тютюну; особливо густо було їх нижче стоячого комірця, на який складками звисало його червоне воло. Обличчя його було вкрите буйним жовтуватим ластовинням, яке щезало в шорсткій щетині сивіючої борідки. Він щойно встав од обіду і гучно сопів.

– Як ся маєте? – спитав він Емму.

– Погано, – відповіла вона. – Важко мені.

– І мені теж, – сказав священик. – Ці перші жаркі дні так розслабляють. Що вдієш? Ми народжені, щоб страждати, мовляв святий Павло. А що думає про це пан Боварі?

– А що він! – зневажливо махнула рукою Емма.

– Та ну! – здивувався добряк. – Невже він вам нічого не прописує?

– Ах, – зітхнула Емма, – земні ліки мені не поможуть.

Але кюре весь час заглядав у церкву, де хлопці, стоячи навколішки, штовхали один одного в плече і падали, як карткові солдатики.

– Я хотіла б знати… – знову почала вона.

– Ти в мене сьогодні заробиш, Рібуде! – гукнув сердито кюре. – Ось я тобі вуха намну, поганий хлопчисько.

І він повернувся до Емми:

– Це син тесляра Буде; батько-мати – люди з достатком і попускають йому велику волю. А коли б він захотів – добре б міг учитись. Дуже здібний хлопчина! То я на нього жартома кажу Рібуде (як ото звуться гори, знаєте, по дорозі в Маром). То, значить, гори Рібуде, а я на хлопця кажу горе Рібуде… Ха-ха-ха! Якось я розповів про свій каламбур його превелебності, і він засміявся… зволив засміятися. Ну, а як ся має пан Боварі?

Емма, здавалось, не слухала.

– Напевно, дуже зайнятий, як і завжди? – провадив її співрозмовець. – Адже нікому стільки не доводиться працювати на всю парафію, як мені та йому. Тільки він зціляє тіло, – вибухнув кюре густим сміхом, – а я – душу.

Емма благально подивилася на нього.

– Так… – сказала вона. – Ви допомагаєте всім страждущим.

– Ох, і не кажіть, пані Боварі! От сьогодні вранці мені довелося їхати аж у Нижній Діовіль, а все через корову. Обдулась, бідолашна, а люди думають, що з пристріту. Щось у них усі корови… пробачте! Лонгмар! Буде! Ви чуєте, що я вам кажу, шибеники!

І він прожогом кинувся в церкву.

Хлопчаки юрмилися довкола високого аналоя, вилізали на паламареву табуретку, розгортали часослов, а дехто вже підкрадався до сповідальні. Але тут на пустунів налетів кюре, частуючи їх направо й наліво запотиличниками. Він хапав їх за шкірки, підіймав угору і з розмаху ставив навколішки, ніби хотів увігнати їх у кам'яну підлогу. Утихомиривши дітей, він повернувся до Емми.

– Так, – сказав він і, затиснувши в зубах кінчик великого ситцевого носовичка, став розгортати його. – Бідні, бідні наші селяни…

– Є і крім них нещасні, – відповіла Емма.

– Авжеж! Наприклад, міські робітники.

– Ні, не вони…

– Е, не кажіть! Я сам знав немало бідних матерів сімейств, жінок благочестивих, мало не святих. І от вони не мали хліба…

– Ну, а ті, – заговорила Емма, і куточки уст її болісно скривилися, – а ті, панотче, у яких є хліб, але нема…

– Дров на зиму? – перехопив священик.

– Ет, що дрова!

– Як-то, що дрова? А мені здається, що коли людина сита, вдіта, в теплі, в добрі… то, кінець кінцем…

– Боже мій, боже мій! – зітхнула Емма.

– Вам недобре? – спитав кюре і заклопотано підійшов до неї. – Мабуть, з'їли чогось такого… Пані Боварі, вам треба піти додому та випити трохи чаю, то й полегшає, або й холодної води з цукром – воно помагає.

– А що хіба? – спитала Емма, ніби прокинувшись від забуття.

– Ви провели рукою по лобі. То я подумав, що вам недобре.

Потім, схаменувшись, сказав:

– Але ви питали в мене про щось? Про що ж пак? Я й забув.

– Та ні, нічого, нічого, – повторяла Емма. І погляд її, що блукав навколо, спинився раптом на старому чоловікові в сутані. Обоє мовчки дивилися одне одному в вічі.