Слава ЗСУ!

Але ось повернулась Емма, а служниця принесла Берту; дівчинка метляла мотузкою, на якій догори ногами теліпався вітрячок.

Леон кілька разів поцілував її в шийку.

– Прощай, дитинко! Прощай, малятко! Прощай…

І він віддав її матері.

– Забери її, – сказала вона служниці.

Вони лишились самі.

Пані Боварі дивилася в вікно, притулившись лицем до шибки; Леон тихенько ляскав кашкетом по нозі.

– Збирається на дощ, – сказала Емма.

– У мене плащ, – відповів він.

– А…

Вона обернулась, похиливши голову; світло переливалось по її чолі, як по мармуру, до самого вигину брів, і годі було вгадати, що розглядала Емма на обрії, про що вона думала і що було в неї на душі.

– Ну що ж, прощайте! – зітхнув Леон.

Вона різким рухом підвела голову.

– Так, прощайте… Пора!

Вони наблизились одне до одного: він простягнув руку, вона завагалась.

– Ну, давайте по-англійському, – сказала вона нарешті і, силкуючись посміхнутися, подала йому руку.

Леон відчув її руку в своїй, і йому здалося, що вся її істота ніби перейшла в цю теплу долоню.

Потім він пустив її; їхні очі зустрілися ще раз, і він пішов.

Опинившись коло критого ринку, він став і сховався за стовп, щоб востаннє поглянути на білий будиночок з чотирма зеленими віконницями. Йому здалося, ніби за вікном промайнула в кімнаті якась тінь. Але фіранка ніби сама собою відщепнулась від розетки, поволі колихнулась своїми довгими косими складками, і раптом всі вони зразу розгладились і випростались непорушною білою стіною. Леон кинувся далі бігом.

Здалеку він побачив на шляху кабріолет свого патрона. Біля екіпажа стояв чоловік у полотняному фартусі й держав коня за вуздечку. Тут же пан Гійомен балакав про щось з аптекарем. Вони чекали Леона.

– Обніміть мене, – промовив Оме зі сльозами на очах. – Ось ваше пальто, дорогий друже. Глядіть не застудіться! Шануйте своє здоров'я! Бережіть себе!

– Ну, Леоне, сідай, – сказав нотаріус.

Оме перехилився через крило кабріолета і, зовсім розчулившись, ледве спромігся вимовити сумні прощальні слова:

– Щасливої дороги!

– До побачення, – відповів пан Гійомен. – Ну, рушай!

Вони поїхали, а Оме подався додому.

Пані Боварі відчинила вікно в сад і дивилась на хмари. Громадячись на заході, з боку Руана, вони швидко котилися по небосхилу темними клубками, пронизані наскрізь скісним сонячним промінням, мов який підвішений над землею трофей золотими стрілами, а далі безхмарне небо було чисте й біле, як порцелянова чаша. Але раптом налетів вітер, зігнув тополі, і линув дощ, лопотячи по зеленому листю. Потім знову виглянуло сонце, закудкудакали кури, в мокрих кущах затріпотіли крильцями горобці, зашуміли по піску ручаї, несучи за собою рожеві кетяги акації.

«А він, мабуть, уже далеко», – подумала Емма.

О пів на сьому, в обідній час, як завжди, прийшов пан Оме.

– Ну, – сказав він, сідаючи, – значить, вирядили ми сьогодні нашого юнака?

– Та ніби так, – відповів лікар.

І, повернувшись на своєму стільці, спитав:

– А що нового у вас?

– Нічого. Жінка моя сьогодні вдень була якась схвильована. Ви ж знаєте цих жінок: їх тривожить усяка дурниця. А моя особливо… Але не слід картати їх за це: адже в них нервова система тендітніша, ніж у нашого брата.

– Бідолашний Леон! – сказав Шарль. – Як-то воно буде йому у тому Парижі? Чи він там приживеться?

Пані Боварі зітхнула.

– Та годі вам! – сказав аптекар, цмокнувши язиком. – Там же ресторани… маскаради… шампанське… Запевняю вас, йому буде непогано.

– Я не думаю, що він стане гульвісою, – заперечив Шарль.

– І я так само! – жваво підхопив пан Оме. – Але ж йому доведеться принатурюватись до інших, щоб не зажити слави святенника. А ви ще не знаєте, яке життя ведуть ці жевжики в Латинському кварталі з різними актрисами. Зрештою, до студентів у Парижі всі ставляться прихильно. Якщо в когось із них є хоч якісь приємні таланти, його приймають у найкращих домах; у них навіть закохуються дами з Сен-Жерменського передмістя, що згодом дає їм можливість зробити прекрасну партію.

– Але, – сказав лікар, – я боюсь, що… там…

– Маєте рацію, – перебив його аптекар, – це зворотний бік медалі. Там треба завжди триматись за кишеню. От, приміром, гуляєте ви собі у міському саду; з'являється якийсь добродій. Елегантно вбраний, навіть при ордені, – дипломат, можна подумати. Підходить до вас, зав'язує розмову, намагається вам догодити – почастує табакою, підніме капелюха. Потім ви сходитесь ближче; він веде вас до кав'ярні, запрошує до себе на дачу, знайомить за вином з різними людьми і в сімдесяти п'яти випадках із ста все це лише для того, щоб вимантачити у вас гроші або затягти в якусь небезпечну справу.