Слава ЗСУ!
знайди книгу для душі...
– «За угноєння…
– …як залишусь і сьогодні, і завтра, і на всі дні, і… на все життя.
– …панові Карону з Аргея – золота медаль!»
– Бо ніколи, ні в чийому товаристві я не знаходив такого всевладного зачарування…
– «Панові Бену із Жіврі-Сен-Мартен!
– І тому спогади про вас назавжди залишаться в моїй душі.
– За барана-мериноса…»
– Але ви забудете мене, я промайну в вашому житті, як тінь.
– «Панові Бело із Нотр-Дам…»
– О ні! Якесь місце я все-таки займу у ваших думках, у вашому житті!
– «За розведення племінних свиней приз ділиться ех aequo[49] між панами Лееріссе та Кюлламбуром: шістдесят франків!»
Родольф тиснув руку Еммі й відчував, що долоня її горить і тріпочеться, як спіймана горлиця, що рветься на волю; але тут – чи вона намагалась випручатись, чи хотіла відповісти на його потиск, – досить, що вона поворушила пальцями.
– О, дякую вам! – скрикнув він. – Ви не відштовхуєте мене! Щира душа! Ви розумієте, що я весь ваш! Дайте мені дивитись на вас, дозвольте мені милуватись вами!
Вітер вдерся крізь вікно, і сукно на столі почало жужмитися; а внизу, на площі, у всіх селянок затріпотіли оборки високих чепчиків, ніби метелики білими крильми.
– «За використання макухи…» – читав далі голова. Він квапився:
– «За застосовування фламандських добрив… за вирощування льону… за осушування ґрунту при довготерміновій оренді… за службу в хазяїна…»
Родольф мовчав. Вони дивились одне на одного, їхні снажні уста тремтіли від жаги; їхні пальці сплелися в томливій знемозі.
– «Катерині-Нікезі-Елізабеті Леру із Сассето-Лагер'єр за п'ятдесятчотирирічну службу на одній фермі – срібна медаль вартістю двадцять п'ять франків!»
– Де ж Катерина Леру? – перепитав радник.
Вона не виходила. По юрбі перекотився шепіт:
– Та йди вже!
– Не туди!
– Ліворуч!
– Не бійся!
– Тю, дурна!
– Та де ж вона, кінець кінцем? – закричав Тюваш.
– Ось! Осьдечки!
– То нехай підійде.
Тоді на естраду несміливо вийшла низенька бабуся – якась ніби скорчена у своїй убогій одежині. Вона була запнута широким синім фартухом і взута в грубі дерев'яні черевики. Худе обличчя, облямоване чепчиком без оборки, взялося дрібними зморшками, як печене яблуко, а з рукавів червоної кофти виглядали довгі руки з вузлуватими суглобами. Від гризючого пороху на токах, від їдкої золи в жлукті, від масної овечої шерсті її руки так зашкарубли, порепалися, огрубіли, що здавалися брудними, дарма що бабуся довго полоскала їх у чистій воді; натруджені ненастанною роботою пальці весь час були розчепірені, ніби смиренно свідчили про всі перебуті поневіряння. У виразі її обличчя була якась чернича суворість. Ані сум, ані розчуленість не пом'якшували її байдужого погляду. Возившись постійно із свійськими тваринами, бабуся набралася од них німоти і спокою. Уперше на віку потрапила оце вона в таке багатолюдне товариство, і, налякана в глибині душі всіма цими прапорами, барабанами, панами в чорних фраках і орденом радника, вона стояла нерухомо, не знаючи, чи їй підходити, чи втікати, не розуміючи, чого підштовхує її юрба, чого всміхаються їй члени жюрі. Так стояло перед квітучими буржуа це живе півстоліття рабства.
– Підійдіть, шановна Катерино-Нікезо-Елізабето Леру! – сказав пан радник, узявши з рук голови список премійованих.
І, поглядаючи то на папір, то на стареньку, він усе повторював батьківським голосом:
– Підійдіть, підійдіть!
– Та чи ви глуха, чи що? – сказав Тюваш, підскакуючи в кріслі.
І став кричати їй над саме вухо:
– За п'ятдесятчотирирічну службу! Срібна медаль! Двадцять п'ять франків! Вам, вам!
Одержавши нарешті свою медаль, стара почала її розглядати. Тоді по її обличчю розлилась блаженна усмішка, і, сходячи з естради, вона пробурмотіла:
– Віддам оце нашому панотцю, нехай відправить за мене службу божу.
– Який фанатизм! – вигукнув аптекар, нахилившись до нотаріуса.
Засідання скінчилось, юрба розійшлась; всі промови були виголошені, і все знову стало на свої місця, все пішло по-старому: хазяїни знову лаяли наймитів, а ті взялися бити тварин – байдужих тріумфаторів, що верталися до своїх хлівів з зеленими вінками на рогах.
Тим часом національні гвардійці, настромивши на багнети булки, піднялись на другий поверх мерії; попереду йшов батальйонний барабанщик з повним кошиком пляшок. Пані Боварі взяла Родольфа під руку, він провів її додому, вони попрощалися коло дверей; потім він пішов погуляти перед бенкетом на лузі.
