знайди книгу для душі...
Шарль узяв фіалки і, освіжаючи ними зчервонілі від сліз очі, обережно вдихав їхні пахощі. Емма швидко забрала в нього квіти й поставила їх у склянку з водою.
Другого дня прибула пані Боварі-старша. Вона довго плакала з сином. Емма залишила їх під тим приводом, що мала зробити деякі розпорядження.
Іще через день треба було подбати про жалобне вбрання. Обидві жінки розташувалися з своїми несесерами в альтанці над річкою.
Шарль думав про батька і дивувався, що відчував стільки ніжності до нього. Раніше йому здавалося, що він його майже не любить. Стара Боварі теж думала про небіжчика-чоловіка. Тепер найтяжчі минулі дні здавались їй кращими. Інстинктивний жаль за довголітньою звичкою згладжував усі пережиті страждання; жінка крутила голкою, і час від часу буйна сльоза скочувалась їй з ока і повисала на кінчику носа. Емма думала про те, що всього дві доби тому вони з Леоном були удвох, далеко від світу, сп'янілі з кохання, і не могли надивитись одне на одного. Вона силкувалась відновити в пам'яті найменші подробиці того дня, що канув у минуле. Але присутність свекрухи й чоловіка заважала їй. Вона хотіла б нічого не чути, нічого не бачити, щоб ніщо не порушувало зосередженості її кохання; незважаючи на всі її намагання, спогади ті розвіювались від доторків зовнішнього світу.
Емма розпорювала підкладку сукні, і клаптики матерії сипались круг неї додолу; стара Боварі, не зводячи очей, скрипіла ножицями, а Шарль сидів у м'яких капцях і старому коричневому сюртуку, що правив йому за халат, – сидів, заклавши руки в кишені, і теж не мовив ні слова. Берта, в біленькому фартушку, згрібала лопаткою пісок на доріжці.
Раптом у хвіртку ввійшов добродій Лере, торговець мануфактурою.
Він прийшов запропонувати свої послуги
– Дуже перепрошую, – сказав він, – але мені б хотілося поговорити з вами сам на сам. – І, стишивши голос, додав: – Відносно тієї справи… Знаєте…
Шарль почервонів аж до вух.
– Ах, так, справді… – І, збентежений, повернувся до дружини: – Може б, ти… люба моя?
Вона, мабуть, зрозуміла, бо відразу ж підвелася, а Шарль сказав матері:
– Дрібниці! Щось там таке по хазяйству…
Він не хотів, щоб мати знала про той вексель, боячись докорів.
Як тільки вони залишились удвох, пан Лере в досить відвертих виразах поздоровив її з одержанням спадщини, а потім почав балакати про всяку всячину: про фруктові дерева, про врожай, про власне здоров'я, – воно в нього, як і завжди,
Емма не перебивала його. Вона так знудилася за ці два дні!
– А ви вже, видно, зовсім одужали, – казав він далі. – Правда, бідного чоловіка вашого бачив я інколи в жахливому стані. Щира душа! Хоч і були в мене з ним деякі, знаєте, неполадки…
Емма спитала, які саме, – Шарль приховав від неї неприємності, що він мав із торговцем з приводу замовлених нею речей.
– Та ви ж знаєте! – відповів Лере. – Через отой ваш каприз, через валізи.
Він насунув капелюха на очі і, заклавши руки за спину, насвистуючи й усміхаючись, дивився просто в лице Еммі нестерпно зухвалим поглядом. Невже він має якісь підозри? Емма губилася в найрізноманітніших здогадах. Та ось нарешті він знову заговорив:
– Кінець кінцем ми з ним порозумілися, от і зараз я прийшов запропонувати вихід із становища.
Ішлося про те, щоб поновити вексель, виданий Боварі. Зрештою, хай пан доктор чинить так, як вважає за краще. Йому тепер не слід би про це турбуватись, адже в нього і без того багато клопоту.
– Може, краще було б взагалі, якби він передоручив ці справи комусь іншому, вам, наприклад; треба тільки написати довіреність, і тоді буде дуже зручно; та й мені з вами було б легше…
Емма не розуміла, куди гне Лере. Той замовк. Потім, змінивши розмову, запропонував пані Боварі купити щось у нього і пообіцяв прислати їй чорного барежу на сукню, дванадцять метрів.
– У тій сукні, що на вас, дома тільки ходити. А вам треба ще другу, для візитів. Це я помітив зразу, як тільки зайшов. Око в мене кмітливе.
Матерію він не прислав, а приніс сам. Потім прийшов іще раз, щоб переміряти її. Він став заходити щораз частіше під різними приводами, весь час намагаючись бути ввічливим та прислужливим, – запобігливо плазуючи, як сказав би Оме, – і завжди знаходив нагоду підшепнути Еммі знов якусь пораду відносно довіреності. Про вексель він більше не згадував, а вона теж забула. Правда, Шарль говорив їй щось про цю історію в час її одужання, але відтоді у неї було стільки всяких хвилювань, що їй ніколи було думати про те. Вона взагалі уникала всяких розмов про грошові справи; пані Боварі-мати дивувалася з цієї переміни і приписувала її релігійним настроям, що оволоділи Еммою під час недуги.