Слава ЗСУ!

XVI. ПОЛІТИЧНИЙ БІК ІСТОРІОСОФІЇ

Воскресають пише там,

де є могти.

Ф. Ніцше

У першій частині цієї книги ми намалювали хоч і не повний, хоч і схематичний, проте досить виразний образ Москвина та його культури. Коротко згадали також і про те, хто і як побудував москвинам їхню культуру та імперію. Повторимо коротко ще раз. Москвини сліпо вірять у божественність свого царя чи диктатора і його право наказувати. Своїм найбільшим і невідкличним обов'язком вважав Москвин виконувати «волю царскую» за всяких обставин. Психологічно розглядаючи, віра Москвина в свого царя була вірою у свої власні сили, бо в своїй правосвідомості і психиці москвин ототожнював царя з державою, а державу розумів (а головно — відчував) як кошару, в якій він — безпорадна вівця — знайде захист від вовків у купі мільйонів таких, як він.

Віра нації в свою силу є основою її державносте. Психологічно москвин ототожнював віру в свої сили з вірою в свого царя. І тому кожний наочний вияв сили свого царя радісно вітав, бо той вияв скріплював силу Москвина в самого себе, в свою силу. Ось чому москвини наділяли титулом «великий» лише тих своїх царів і диктаторів, які завойовували нові краї, як, напр., Пьотр І, Єкатєріна II, В. Лєнін, Й. Сталін, а такі, як Александр II, що скасував кріпацтво і реформував адміністрацію, титулу «великий» не дістали. Отже, доки віра Москвина в свого царя була сильна і непорушна, доти основа імперії була сильна і непорушна. Одного слова царя (диктатора) вистачало, щоб Москвин з ентузіязмом ішов «усмірять бунтавщіков».

Поразка в Кримській війні 1856 року зробила першу розколину в тій вірі. Тодішня московська інтелігенція, відірвана від свого народу і від реального життя, захопилася соціялізмом (нігілізмом) і почала підточувати «основи» — поширювати ту розколину. Але московський мужик своїм нехибним інстинктом «знав» ліпше за свою інтелігенцію, що без царя розпадеться їхня імперія, тому на соціялістичну пропаганду «далой царя» відповів тим, що помагав поліції вишукувати й арештовувати «бунтавщіков». І вони примушені були викинути з формули «далой царя» слово «цар», а поставити на його місце «буржуй». Це вже припало дуже до вподоби ментальності Москвина, цього щирого адоратора всяких «разбойнічкав».

Поразка в японській війні 1905 року була величезним ударом по вірі Москвина в свого царя. Та віра захиталася; захиталася основа імперії — віра москвинів в свого царя, себто в свої сили, а дурненький Нікалай II додав ще фатальну для імперії помилку — дозволив скликати парламент (Ґасударствєнную Думу), поширив права місцевої самоуправи, полегшив цензуру преси, с. т. дав можливість руїнникам свідомим (немосквинам) і руїнникам несвідомим (москвинам) нищити віру в царя, підкопувати «основи». Упадок імперії став лише питанням часу, і, як показалося, дуже короткого. В 1917 році імперія почала падати. Врятував її знову «прастой рускій мужичьок» — московський народ. Він знову інстинктово «зрозумів», що «без царя дєла не пайдет» — імперія розвалиться, не буде кошари і охорони від вовків.

Ми не вважаємо В. Лєніна за велику індивідуальність, але мусимо визнати, що він добре розумів (чи також інстинктово відчував) психологію Москвина і роль його віри в свого царя. І він дав москинам нового царя — «савєтскую власть». Що таке «савєтская» москвин (мужик й інтелігент однаково) не знав, але знав, що таке «власть». Знав, що власть — сила. Сила, що «всьо может здєлать». Воскресла у москвинів віра в свої сили, і на заклик «власті» кинулися «усмірять інародцев», що були збунтувалися і відокремилися від імперії. Врятували імперію. Кошара забезпечена. В. Лєнін дістав титул «великий».