Слава ЗСУ!

Дворянські царі знищили Гетьманщину; поділили Україну на Губернії та наставили Губернаторами москвинів. Пролетарські царі об'єднали ті Губернії, назвали їх «Українська Радянська Соціалістична Республіка» (УРСР), наставили міністрами «-енків» («вєрних»). Лише за їх спиною поставили свого москвина або нашого жида (бо жиди ненавидять українців більше, як самі москвини) із скромним титулом «секретаря КП(б)У», якого обов'язком є тримати напоготові наган близько потилиць тих «міністрів». Дворянські царі арештовували інтелігентів, що говорили українською мовою. Пролетарські царі проголосили українську мову державною і обов'язковою у всіх установах України, лишень ті наївні хахли (щирі), які взяли те за чисту монету і часом забували старшобратню мову (і старшобратство), опинилися в сибірських концентраках. А що таких нерозумних показалось в Україні десь із 10 мільйонів, то це зменшення населення поповнили 8 мільйонами «братів» з Московщини, яким наказали «здєлатьса украінцамі» — вивчити українську мову (горезвісна «українізація України» за формулою «українська форма — московський зміст»). Недурно московські емігранти вимагають плебісциту серед теперішнього населення України. Як бачимо, пролетарські московські царі видумали значно хитріший, а головне — далекосяглий спосіб помосковщити Україну.

Але життя показало, що навіть сама лише форма українська, попри московський зміст, може привести до розвалу імперії. В 1933 році викинули з комсомолу в Україні 60% членів. У 1937 році — знову 40%. А це ж були вибрані, пересіяні яничари чи кандидати на яничар плюс великий відсоток жидів. Не поміг дуже і московський зміст. Навіть форма українська показалася сильнішою за московський зміст, а найзаклятішою тою формою був «Кобзар» Т. Шевченка. Перше москвини пробували і його фальшувати, але тим самі собі пошкодили, бо в Україні були ще десятки тисяч несфальшованих примірників старих видань, і те фальшування відкрило очі не одному малоросові на справжній характер «братерства». Мусили москвини обмежити кількість «Кобзарів» до мінімуму. За 40 років вони перевидали його три рази накладами 5–10 тисяч і, звичайно, не помістивши аж надто москвофобських віршів. (Свого А. Пушкіна перевидали 17 разів накладами 20–60 тисяч). Та на 125–річний ювілей народження Т. Шевченка мусили видати «Кобзар». Видали, але до нього впхали твори «Слєпая» та «Трізна» (писані московською мовою) та додали такі пояснення, що роблять Т. Шевченка завзятим москвофілом. Зрештою, це видання надруковано на люксусовім папері для закордонної пропаганди, а в Україні його не знайдете. За часів «українізації» Українська Академія наук встигла була видати до 1933 року понад 30 словників української наукової та технічної термінології. Всі ті словники разом з їх авторами москвини знищили, на їх місце не видали донині ані одного, хоч би й змосковщеного (московсько–чужомовних словників видали великими накладами понад 40 назв). У Галичині, де не було і десяти дітей, що знали московську мову, тепер 40% (у Львові — 60%) середніх шкіл з московською мовою навчання. Коротко, ніколи ще в історії України москвини так тотально, широко і глибоко не омосковлювали Україну, як за останні 30 років. Всі найменші українські джерела про Україну, її історію, її культуру, її мову знищено. Старше покоління, що знало щось про українську, не московську Україну знищено. І не зважаючи на це жахливе, безнадійне — здавалося б — московщення нашого молодого покоління, читаємо в московській пресі (українською мовою друкованій) заклики винищувати український націоналізм серед нашої молоді; читаємо про вивіз соток тисяч нашої молоді поза Україну; про бунти тої молоді в Сибіру; про засуди на смерть українських націоналістів і т. п. — докази невмирущости, незнищимости українського духа; докази існування там майбутніх Байд, Ґонт, Галайдів. Цих новітніх галайд були тисячі в УПА, чимало з них говорили каліченою українською мовою, але загинули геройською смертю в рядах УПА за Самостійну Україну.

Звідки ж ця неймовірна, просто казкова сила української нації? Незнищима, непоборна, вічна! Вічна, бо ж нищать Україну не від учора, не лише останні 40 років. Сотки років нищили Україну дикі орди ґотів, гунів, авар, хозар, угрів, печенігів, половців, татар, поляків, москвинів. Кілька разів у своїй історії майже вся Україна лежала в руїнах, сплюндрована, спалена до чорної землі. Навіть у міжнароднім договорі Туреччини, Польщі, Московщини половина України мала лишатися диким полем назавжди. Якби порахувати, скільки‑то за ті сотки років спалено українських міст, сіл, скільки повбивано українського люду в Україні, то можна з того скласти десять Україн. Далеко менші нищення не витримали величезні держави і нації, як, напр., ассирійська, єгипетська, римська, стара Елада; від них лишилися лише маленькі рештки. А Україна, українська Україна стоїть донині в тих самих кордонах, що й тисячі років тому, — живе і бореться. Більш того! Стає найбільшою загрозою для московської імперії.