Слава ЗСУ!

Але по 1917 році розпочинається в Україні щось цілком інакше. З'являються УСС, Крути, Базар, чотирикутник смерти, Наддніпрянсько–Наддністрянська героїчна Армія ДОБРОВОЛЬЦІВ, ОУН, УПА. Забиті на полі бою С. Петлюра, С. Коновалець, Т. Чупринка (Р. Шухевич) породжують уже не тисячі, але мільйони новітніх Байд, Богунів, Ґонт, Галайдів. Грізним мементо для москвинів пролунав по всій Україні брязкіт кайданів українських каторжників. Що сталося? Як? Чому такий неймовірно величезний скок від скрипників до «Чупринок»? Звідки взялася ця величезна сила бойового духа, що зганяє сон з очей московських можновладців, що перед ними тремтить цілий світ? Весь світ тремтить перед ними, а українки в Кінґірі не побоялися піти на них в НАСТУП. Не оборонялися, але самі почали НАСТУПАТИ!

Може, зорю переліг той, А на перелозі… Я посію мої сльози, Мої щирі сльози. Може, зійдуть і виростуть Ножі обоюдні, Розпанахають погане, Гниле, серце трудне, І вицідять сукровату, І наллють живої Козацької тії крови, Чистої, святої!!!

Т. Шевеченко

Спасибі, Батьку! Посіяне Тобою виросло. Від Карпат по Кавказ.

Москвини знають, добре знають, ХТО налив «козацької тії крови чистої, святої». Знають, що… «на степу козачім… високії ті могили… свідок слави дідівщини… про волю нишком в полі з вітром говорять». Знищити те джерело «крови чистої, козацької»! Знищити тих «свідків слави дідів славних»! І «могили мої милі москаль розриває, розкопує, не своє шукає. Чого вони там шукають, що в них схоронили старі батьки (наші)? Ех, якби‑то найшли те, що там схоронили, не плакали б діти, мати б не журилась». Не журилася б мати Україна, не плакали б її діти, бо знайшли б у тих високих могилах відповідь на «чиїх вони батьків правнуки погані»; бо ті свідки слави минулої сказали б їм, як «там родилася, гарцювала козацькая воля», як «боролись ми з ляхами, різались з панами, скородили списами московські ребра»; як «шляхтою, татарами засівали поле»; як «аж до моря запорожці степ широкий крили»; як «гуляли по синьому, грілися в Скутарі»; як «військо, як море, перед бунчуками бувало горить, а ясновельможий на воронім коні блисне булавою — море закипить». Розповіли б їм ті свідки, як «колись в Україні ревіли гармати, запорожці вміли панувати, ПАНУВАЛИ, ЗДОБУВАЛИ І СЛАВУ, І ВОЛЮ».

Вкрасти ту славу українських прадідів великих, присвоїти собі, щоб українці–правнуки не навчились панувати. Вкрали москвини, присвоїли собі нашу Київську імперію, бо спільна династія і віра. Та нема як украсти нашої Гетьманщини. Бо ж не перенесеш Запоріжжя на ріку Москву ані Батурина, Чигирина до Тамбовської губернії, бо ж не запишеш І. Мазепу, В. Войнаровського, П. Дорошенка, П. Полуботка, П. Орлика і т. п. до «рускіх баяр» ані Т. Шевченка з його «нарєчієм» до «рускіх пісатєлєй».

Нема як вкрасти — то сфальшувати, оплювати, оббрехати, перекрутити, покрасти документи, спалити книжки, знищити булави, бунчуки, прапори, пам'ятники, повикидати кістки з могил, зорати ті могили, картоплею засадити Січ (або затопити її).

Та не викрадеш і не спалиш, і не сфальшуєш у пам'яті і серцях українського народу історичних переказів та пісень. Тож мусили москвини запеклих ворогів Московщини проголосити її приятелями, а тих, які аж надто ясно показали свою ворожість москвинам, проголосили зрадниками українського (не московського, але таки українського) народу; проголосили ворогами України (України, а не Московщини). Напр., Б. Хмельницького, який після переяславської угоди 1654 року кував європейську коаліцію ПРОТИ Московщини, щоб розтрощити її раз і назавжди. І ось цьому запеклому ненависникові і ворогові Московщини москвини поставили пам'ятник у Києві з написом: «Б. Хмельницкому благодарная Россия». А І. Мазепу, який своїм коштом відновив св. Софію в Києві та побудував кілька великих церков в Україні, москвини «прєдалі анафємє» з амвонів тих самих церков, що він їх побудував.

Дурні дворянські царі своїми «васпрєтіть» (заборонити) всяку згадку про Т. Шевченка лише посилили його культ в Україні; зробили символом боротьби з Московщиною, прапором української національної революції. Хитріші пролетарські царі, навпаки — ставлять йому пам'ятники, які, хоч і не мають напису «благадарная Расія», проте мають більш вимовний напис — вирізьблене на підніжжях братання козаків–українців з солдатами–кацапами (які в 1918 році дерли багнетами портрети того самого Т. Шевченка). Божок і лідер московської інтелігенції В. Бєлінскій, що його московські большевики вважають за свого і якого твори перевидають, писав: «Якби я був суддею Т. Шевченка, я був би наклав на нього ще більшу кару, як накладено». У всіх біографіях Т. Шевченка, виданих в СССР, В. Бєлінского представлено як приятеля і протектора — вчителя Т. Шевченка. Московського пролетарського письменника М. Горького, який заборонив перекладати свої твори на українську мову та ще й глузував з «маларасійскава нарєчія», представляють як любителя української мови і видавця українських книжок. І т. д., і т. п.