Слава ЗСУ!

Для порівняння варто тут пригадати, що українці–поселенці в Сибіру — навіть третє покоління там роджених — мріяли про поворот на Україну. Коли вони почули в 1917 році, що Україна є вільна, то одразу вислали до Києва делегацію розвідати про можливості повороту. В Сибіру вони мали багаті господарства, багато землі, табуни худоби і знали, що в Україні не будуть такими багатирями. Проте сказала та делегація київським репортерам: «Все покинемо і полинем на рідну Вкраїну». Другим прикладом є наші лемки. Щоб знищити базу для УПА (Української Повстанської Армії), поляки виселили лемків на новоздобуті від німців землі і дали їм там добрі, культурні німецькі господарства, а лемківські села попалили. Та при першій же нагоді наші лемки поверталися на свою спалену Лемківщину, хоч поляки не пускали і всякими способами утискали, навіть вбивали. Лемки кидали добрі господарства на чужині, а воліли голодувати, терпіти польські утиски, мерзнути в землянках, але на своїй рідній Лемківщині. Мало є народів, що люблять свою землю так, як українці свою.

В. Лєнін добре знав національну вдачу Москвина і практично її використав. Він порозсилав своїх «рєбят» по цілій совєтській імперії на легкий хліб погоничів, доглядачів над немоскалями. І Москвин, справді, почувається, як вдома, всюди: в Москві, в Києві, в Варшаві, в Тбілісі, в Омську — і тому свято переконаний в своєму праві диктувати, накидувати місцевим людям свої московські звичаї, свої закони, свою московську мову, свою «вищу культуру». А коли хто з тубільців висловлював сумнів щодо московського права чи вищосте, то таку «темну» голову Москвин просвіщав…кулею. Наведемо анекдот, який краще за томи книжок ілюструє національну «філософію» Москвина. Впросився Москвин до українця переночувати. Українець погостив його вечерею, постелив місце на спання, загасив світло і почав молитися. Москвин слухає і раптом перериває господареві молитву: «А ти як молишся? Так не можна молитися!». Обурений українець каже, що він є господарем хати і має право молитися, як хоче. Москвин, показуючи на свої лапті, що висіли сушитися, питає: «А чиї ці лапті?» — «Ну, твої», — каже господар. — «Отже, як лапті мої, то я тут господар» — відповідав той зайда. Добре розуміючи практичне значення цієї московської філософії, В. Лєнін використав її на всі 100% і тим врятував Московську імперію від розпаду на її складові частини.

Рідко заселені московські багнисті ліси дозволяли москвинові по виснаженні одної «палі» брати нову, не питаючись нікого. Такі, повторювані що 3–5 років з покоління в покоління захоплювання нових кусників землі без згоди будь–кого, ясна річ, не могли породити у свідомості москвина ідею власности. І справді, в московській мові не існує терміну «власність». Слово «собствєность» (власність) видумала інтелігенція, і то щойно в XVIII ст. (В. Даль). Тому нема що дивуватися, що аж до XVIII ст. на всьому просторі московської держави фактично не було ані одного власника, крім царя. Москвини вважали всю землю, все рухоме і нерухоме майно, навіть життя всіх їх власністю царя. Навіть самий термін «подданий» зраджує цю їхню правосвідомість. Звідси — цар має право «жалувати», с. т. давати по своїй уподобі окремим особам право користуватися (царською) землею, майном, кріпаками тощо, але доти, доки він, цар, захоче. Це віддзеркалилося і в їхній мові. Донині платня державним (і недержавним) урядовцям називається в московській мові «жалованіє», с. т. ласка того, хто дає.

На основі цієї московської правосвідомости Пьотр І, Єкатєріна II та інші царі, підбивши Україну під свою владу, відібрали від українців і роздали, кому хотіли, десятки мільйонів гектарів прапрадідівської української землі. Аж в XIX ст. (І2. ХІІ.1801 р.) вперше вийшов закон, яким надається право набувати на власність землю, нерухоме майно тощо всім людям, але й то з великими обмеженнями для кріпаків. Москвини поспішили цей закон скасувати в 1917 році. Отже, існував він лише одну сотку років. Ясна річ, це одне століття не могло змінити погляду москвина на право власности, і тому москвини і донині тримаються (в СССР) свого старого погляду, змінивши лише особу власника: з царя на «савєтскає ґасударство».

Майже тисячолітнє фактичне (а подекуди і правне) заперечення ідеї приватної власности цілком природно ввійшло в розум, серце, кров і душу москвина; стало їхнім національним «Вірую». Цю їхню віру бачимо у ВСІХ, без жодного винятку, москвинів — від анархістів князя А. Кропоткіна і графа Л. Толстого до монархістів–слов'янофілів К. Леонтьева, В. Соловйова включно — з цілою гамою між тими нібито крайностями — різних чєрнішевських, бакуніних, нєчаєвих — «ім же ність числа», разом із т. зв. «западніками», бо і в останніх за іншою ніби фразеологією вилазила, як шило з мішка, ця спільна ВСІМ москвинам їхня національна віра. Всі вони вірили в «гріховність» — за окресленням Л. Толстого — права приватної власносте. Всі вони вважали зразком й ідеалом соціяльного устрою свою московську «абщіну». ВСІ вони ненавиділи і мріяли зруйнувати європейський соціальний лад, оснований на ідеї приватної власности.