Слава ЗСУ!

Ці відомості про скитських філософів є добрим прикладом на наше припущення, що скитські писання погнили та погоріли в Україні. Промова невідомого скитського філософа до Олександра дійшла до нас, бо її текст переховувався поза Україною. Так само відомості про Анахарсиса, Абариса маємо лише завдяки тому, що вони були якийсь час за кордоном. Схоронилися листи Анахарсиса до Креза, а де його листи до брата та матері в Україні? Та навіть далеко пізніше, за Київської імперії, мали ми великого поета, що написав поему «Слово о полку Ігоревім». Ані одного примірника цієї поеми не схоронилося в Україні. Єдиний її примірник знайшли в далекій Московщині, занесений туди колись українським місіонером.

А скільки більше таких невідомих втрат? Цілком неможливо, щоб нарід мав великих філософів, а не мав письменників.

Згадаймо ще одну характеристику скитів; вона хоч маловажна, але говорить багато. В Малій Скитії (Добруджі) жив якийсь час на засланню римський поет Овідій (43 до Р. X. — 17 по R X.). Він жив там серед скитів і добре їх пізнав. Про них він пише: «Між ними нема одного, який не мав би при собі лука із стрілами та двосічного меча при боці. Їхній голос грімкий, їх вигляд грізний, справжній образ Марса (бога війни. — П. Ш.). Їх рука не є повільна, коли треба вжити меч. Всі вони кіннотники. Вони ненавидять римлян і часто в білий день засипають стрілами римські твердині. Гордий римлянин, який всіх неримлян звик вважати варварами, із здивуванням переконується, що скити вважають римлян за варварів, глузують з латинської мови. Скити шанують самих себе, лише свою націю, лише свою мову, лише своїх богів, лише свої звичаї» (P. Ovidius Naso. «Elegiae»).

Між іншим, П. Овідій походить з малого, маловідомого племени Peligni (Пелазги?), що жило в Альпійських горах і вславилося своїм спротивом Римові. В головнім місті того племени Sulmo народився П. Овідій. В XX ст. проф. Бодуен де Куртене знайшов у цій околиці якесь невідоме плем'я, що знало — як він каже — якусь слов'янську мову.

В одній із сутичок малий відділ римлян під проводом сотника Vargunteus був оточений вдесятеро більшим загоном скитів. Сотник відкинув заклик піддатися і з 20 римлянами кинувся на сотки скитів. Останні на пошану такої хоробросте самі розступилися і випустили римлян з оточення (М. Rollin. «Ancient History»). Чи такий вияв лицарської етики можуть зробити варвари, дикуни?

Та повернімось до нашої праісторії. М. Ростовцев пише: «При кінці IV ст. до P. X. влада скитів почала підупадати. Зі сходу почали натискати сармати. Босфорська держава почала усамостійнюватися. Увага скитів звернулася на захід. З питань Помпея Троґуса дізнаємося, що скитський король Ateas перейшов в 339 році до Р. X. на південний берег Дунаю і напав на Істрію та почав окуповувати Добруджу. Пилип Македонський розбив скитів, але не знищив їх силу, бо з писань Юстина знаємо, що під час походу Олександра Великого на схід його генерал Зопіріон робив похід на скитію з метою охоронити Македонію від скитських нападів. Він був дійшов аж до Ольвії, але скити знищили все його військо, і він сам там загинув. Бачимо, що Скити хотіли не лише скріпити свої позиції на Дунаї, але також опанувати цілий західний берег Чорного моря. Експедиції Пилипа та Олександра вказують, що македонцям коштувало великих зусиль вигнати скитів з Тракії за Дунай. Але вони не змогли вигнати скитів з Добруджі, де Скитська держава під назвою «Мала Скитія» проіснувала ще кілька століть. Існування Малої Скитії підтверджують археологічні, нумізматичні знахідки. Маємо цілу серію монет скитських королів у Добруджі. Археологія Болгарії та Румунії є ще в пелюшках, і долина Дунаю ще археологічно не досліджена, тому ми не маємо даних встановити, як довго існувала Мала Скитія і яка вона там була. Проте і з тих небагатьох розкопок у Болгарії, як напр., Брезево, Панагурище, Бідеякове, Родюена знахідки є виразно скитські з IV ст. до P. X. Частина їх аналогічно до чорноморських є грецькі, частина — імітація грецьких, частина — чисто місцевого характеру і виробу. Це вказує на тісні зносини з населенням обширу, що тепер називається Болгарія, та на великий вплив на нього скитів. У могилах тракійських князів — васалів скитського короля — знайдена така сама кінська збруя, як і в могилах Чорномор'я. В цім можемо вбачати синтезу тракійської і скитської культур» (М. Rostovtzeff. «Iranians and Greeks…»).

Другим залишком Скитської держави була Скитська держава в Криму. Там скити змішалися з місцевим племенем — таврами. Вона існувала ще кілька століть після того, як їх вигнали сармати з чорноморського степу, і була настільки сильна, що їй підлягала Ольвія та інші грецькі міста в Криму. Скитський король Saitapharnes згадується в декреті Ольвії з III ст. до P. X. як володар і зверхник скитських васальних князів. Різниця між Босфорською державою і Кримською Скитією була та, що Кримська Скитія до останнього дня свого існування — навіть за Римської влади в Криму — лишалася незалежною державою із столицею Неаполем (біля Симферополя), що її заклав в І ст. до P. X. король Скилур. Неаполь був великий — огороджений камінними стінами — культурний і торговельний центр і мав регулярну торгівлю з Ольвією, про що свідчать грецькі пам'ятки, знайдені в його руїнах. Боротьба Кримської Скитії з Босфорською державою була з чисто торговельно–конкуренційних причин. Скити хотіли позбутися конкуренції торговельного посередника — греків, а самим перебрати його функції і зиски. Бачимо, що Кримська Скитія не була ані кочова, ані варварська. Вона була, як і Босфорська, торговельною державою, експортером продуктів з України (за: М. Rostovtzeff. Ibid.).