Слава ЗСУ!

Хоч і з великим спізненням, проте ЗРОБИТЬ ВОНА ЦЕ ТЕПЕР.Найменш відома доба нашої історії — це п'ять століть: VI‑X. Головним джерелом писаних відомостей про нашу праісторію є писання грецьких (візантійських) істориків. А якраз тоді (VІ–ІХ) Візантія горіла в полум'ї безперервних війн з персами, ґерманами, аварами, болгарами, і, цілком природно, вся увага грецьких істориків зверталася на ті війни, а про нас писали мало.

Мало, але писали. Лише наші історики тих писань не дуже шукали, мабуть, чекали на те, «що німець скаже» (пригадайте Т. Шевченка: «німець історію нам нашу розкаже»). А «німці» (с. т. москвини і німці) докладають усіх зусиль, щоб доказати світові, що українці не можуть мати своєї держави, бо вони ніколи її не мали. Коли ж наші тисячолітні могили відкрили світові ту брехню, то «німці» проголосили ті могили не українськими, а могилами зайдів (скитів, сарматів, ґотів). Коли ж ми знайшли могили трипільців, то ті скито–сармато–ґотські теорії захиталися. Залишився «порожнім» ще період ХV–Х ст., про який ми поки що маємо обмаль свідоцтв. Це і використали москвини та німці. Вони від відомої вже сарматської доби перескочили відразу до Київської, цілком замовчуючи аж п'ять століть нашої історії, від VI до X ст. Виховані на їхніх теоріях, наші історики покірно пошкандибали за ними: в найбільшій нашій десятитомовій праці М. Грушевського знайдете лише кілька сторінок неясних згадок про Антську державу. За М. Грушевським усі інші наші історики починають історію України лише від X ст., збуваючи кількома реченями вдесятеро більший і славніший праісторичний час, включно з VІ–Х ст.

Німці і москвини замовчують добу VІ–Х ст. з цілком ясною політичною метою. Вони цим хочуть підбудувати якусь основу під свою норманську теорію повстання Київської імперії. Мовляв, у ІV–ІХ ст. Україна була державною пусткою; були лише півдикі руські племена, які різали одне одного («ладу у нас нема» — за літописом), а ось прийшли ґермани (варяги) і за 50–100 років збудували велику, багату і культурну Руську імперію. За коротких 50–100 років!

Між іншим, тут варто згадати про ще один ганебний для нас (радше для наших істориків) факт. Наші історики, пересякнені почуттям своєї національної меншвартости, називають могутніх володарів великої Руської імперії не імператорами (як усі інші народи своїх), навіть не королями, а лишень князями, а найбільш великими князями. Західно–европейські історики своїх навіть маленьких володарів титулують королями. Так титулували вони і наших володарів, а часом титулували й імператорами, розуміючи, що вони направду ними були.

Наші історики «викручуються сіном» — мовляв, наші літописи титулували їх князями. Так! Але наші літописці були на всі 100% українці (руси) і не примішули до своєї мови і назовництва чужої термінології. А титул «князь» в ТОДІШНІЙ нашій мові означав БУКВАЛЬНО І ТОЧНО king, roi, ceasar. Тоді, але НЕ ТЕПЕР.

Мова є живий організм. Слова народжуються, розвиваються; деякі вмирають (забуваються), стають застарілими (архаїзми), а деякі втрачають своє первісне значення, а набувають нове. Так сталося з нашим словом князь. У X ст. воно означало король, навіть імператор, але в XX ст. воно означає лише duke, herzog, graf. Лише вищу аристократію.

Наші сучасні історики всі застарілі слова (архаїзми) наших літописів X ст. перекладають на сучасне їх значення. А чому ж не переклали архаїчного (застарілого) значення титулу «князь»?

Бо… «ми ж селянська нація», 100% демократи і 1000% скромні, невибагливі…фелаги. Це фелазтво бачимо і в наших монархістів. Голові Української держави вони не насмілюються дати титул короля. А дають лише скромний, демократичний титул «гетьман». А вони ж знають, що цей титул в нашій історії означав сучасний «генерал–губернатор», відпоручник, представник вищої влади — короля (були гетьмани коронний, польний тощо). За винятком Великого Богдана, жодний з наших гетьманів не був королем (володарем). Чому й наші монархісти дають володареві України титул «генерал–губернатор» (гетьман)? Навіть задрипанці–москвини за першої ж нагоди назвали своїх плюгавих князів царями, хоч їхні перші царі не дорівнювалися навіть одної тисячної наших справжніх імператорів Святослава, Володимира, Ярослава. Пора вже набратися хоч трохи національної гордости і титулувати наших володарів Руської імперії імператорами чи щонайменше королями, а не графами, баронами (князями).

Німецький єпископ Боніфацій Бруно був у Києві в 1008 році. Він пише, що Київ є одною з найбільших і найгарніших столиць Европи. Титмар Мерзебурзький пише у 1018 році, що в Києві було 400 церков, 8 великих базарів і незчислима кількість населення. В 1048 році приїхав до Києва французький єпископ Готьє сватати доньку короля Ярослава Ганну за французького короля Генріха І. Він пише, що Київ і Руське королівство є багатші і культурніші за Париж і Францію.