Слава ЗСУ!

Та виявилося, що то клята українська «форма» пригадує людям і про український зміст. Проголосили москвини Т. Шевченка москвофілом, соціялістом і атеїстом. А люди читають в його «Кобзарі» більш, як 450 разів слова: Бог, Господь, Божий. І не лише ці слова, але й силу силенну «опіюму для народа», як, напр., «Молітесь Богові одному і більше нікому не поклонітесь»; «Образ Божий багном не скверніте»; «Свою Україну любіть, за неї Господа моліть»; «А я тихо Богу помолюся… Боже, поможи нам встать на ката знову»; «Покарав Ти одну силу, покарай і другу, ще лютішу»; «Ми віримо Твоїй силі і Духу Святому»; «На всім світі Твоя правда і воля святая»; «і в неволі помолюся Богу»; «І Сина Божія в плоті на тій Голгофі розп'яли, і Ти возстав од гроба, і силою правди понесли Твої Апостоли святії»… Та читають люди ще щось далеко «гірше» — читають 100% «сєпаратістскую контррєвалюцию». Читають про те, що Бог покарав навіть немовля українське за те, що воно несвідомо усміхнулося московській цариці — «голодній вовчиці». Читають, що Бог покарав дівчину, яка напоїла коня «того Пєрвава, що розпинав Україну». «Кобзар» пригадує читачеві більш як 50 разів про «високії ті могили» і про те ЩО в тих могилах заховано. Пригадує про «славне лицарство», «споборників святої волі у норах без дна глибоких у Сибіру», про «праведних гетьманів і де їх могили, що кат нищить, а їх не згадають».

Читач в УССР дивиться на свої діти і читає в «Кобзарі», що… «Виростають нехрещені козацькії діти; кохаються невінчані; без попа ховають; запродана жидам віра; в церкву не пускають», а… «Люди мруть, конають в тюрмах голі, босі»… Читають у «Кобзарі» і перехвалку ворони: «і я люта, а того не зумію, що москалі в Україні діють». Читають українці в УССР «Кобзаря», дивляться навколо і порівнюють. Порівнюють Шевченкових «политих московською блекотою, з кокардою на лобі землячків», які «з чужого поля в Україну принесли великих слів велику силу і більш нічого», замість «вчитися, щоб і мудрість була своя, а не «просвіщати саврємєннимі аґнямі». Читають і про пораду москвинів Шевченкові «співати про Матрьошу, про Парашу нашу» і читають відповідь Шевченка — «вмію, та не хочу», бо «розумне ваше слово брехнею підбите».

Читають українці в УССР в «Кобзарі», що колись «довго, довго кров степами текла, червоніла. І день і ніч — ґвалт, гармати; земля стогне — гнеться; сумно, страшно, а згадаєш — серце усміхнеться»… і згадують недалекі 1917–25 роки з їх загравами повстанських пожеж і тисячами зрубаних жидівсько–московських голів, і з Шевченковим гаслом «в своїй хаті, своя правда і воля святая». І, нарешті, читають у «Кобзарі» заповіт свого національного вождя — «вставайте… і вражою злою кров'ю волю окропіте». Багато, дуже багато прочитали і далі читають в «Кобзарі» «контрреволюції», «сєпаратізма», «мазєпінства» щасливі громадяни Української Совєтскої Соціялістичної Республіки. Читають і порівнюють з дійсністю в УССР. Порівнюють і роблять свої висновки. Такі самі, як і висновки Дмитра Донцова.

Повстає цікаве питання. Чому ж москвини дозволили існувати в Україні таке величезне і сильне джерело «сєпаратізма», як «Кобзар»? Чому не проголосили Т. Шевченка за «наймита буржуазії, куркульства, фашистом, ворогом народу? Чому не попалили в Україні всіх «Кобзарів»?

Пробували і… попеклись. Попікшись, пробували присвоїти собі, пошахрувати, спотворити, примосковити, зробити побічним продуктом чєрнішевскіх, бєлінскіх («блаґатворнає вліяніє»). І це не вдалося. І не вдасться ніколи, бо наш нарід читає свою національну Євангелію — «Кобзаря» не очима, як наша інтеліґенція (особливо соціялістична), але «читає» всією своєю щирою, не отруєною «саврємєннимі аґнямі», християнською душею і українським серцем. Душею і серцем, які «знають» ліпше за всі «розуми» нехибний шлях національного інстинкту. Ось у чому непереможна СИЛА Тараса Шевченка в Україні, в українському народі. Непереможна! ЗАВЕЛИКА сила для ВСІХ об'єднаних сил всіх драгоманових, винниченків, скрипників, хвильових, бронштейнів, лєнінів, сталінів, дзержинських, єжових, кагановичів, постишевих, мусульбасів і «приватних фондів» Америки НАКУПУ. Завеликий! Завеликий, бо… «не скуєш душі ЖИВОЇ». Душі нації. Нації найстаршої в Европі. Нації з кількатисячолітньою традицією БОРОТЬБИ з духом зла, руїни, ненависти, крови. Нації, що колись випереджувала Західну Европу в цивілізації, а тепер випереджує на шляху відродження найвищих ідеалів людства — ідеалу ХРИСТИЯНСЬКОЇ ЛЮДИНИ. Випереджує поки що духовно, ідейно, але ж це НАЙГОЛОВНІШЕ, бо фізичне є лише наслідок духовного. Ніколи навпаки.