Слава ЗСУ!

На кожне московське слово (крім «матюків») ми маємо своє власне, щиро українське і дуже часто не одне, а кілька, с. т. українська мова надзвичайно багата на синоніми (близькозначні слова). Московська ж мова своїх синонімів майже не має (хіба з царини матюків), а ті, що є, всі чужі, позичені у нас, німців, французів. А всякі нещасні кириченки («скачи враже, як пан каже») вважають українськими: бумага, булка, брити, бредні, бобиль, блюдо, буси, але: папір, паляниця, голити, маячення, бурлака, полумисок, намисто — це вже не українські, бо в словнику таких слів НЕМА, ХОЧ СЛОВНИК НАЗИВАЄТЬСЯ «Украинско–русский словарь». Направду, московському цинізму і нахабності нема меж. Нема меж і хахлацькому рабству.

Проте навіть і до цього малоросійського словника мусили москвичи вписати чимало справжніх українських слів, бо ж годі було знайти в московській мові їм відповідників. І це було москвинам забагато, тому 2–го тому того словника не видали і понині, по шістьох роках від появи 1–го тому.

Якого великого значення надають москвини мові, видко з того, що вони дуже пильнують, щоб і поза межами СССР не вийшов український словник. Напр., проф. К. Андрусишин почав був складати великий українсько–англійський словник. Про це довідалися московські емігранти і подбали, щоб у тому словнику не було багато «сєпаратізма». Вони запропонували проф. К. Андрусишинові гроші на видання під умовою, що він дасть переглянути рукопис фахівцеві–філологові. К. Андрусишин, народжений у Канаді, не знав мовної політики москвинів в СССР і погодився. В Америці був «український» філолог (приїхав з СССР по війні) проф. Г. Шевельов, який змінив своє ім'я на Ю. Шерех. Цей совєтський філолог «передивився» рукопис К. Андрусишина. Не наводимо московізмів із словника К. Андрусишина, бо їх вже навели із словника І. Кириченка: вони ті самі — і не менше їх. Московська цензура може спокійно дозволити вживати його і в СССР. В українській іммігрантській пресі не було жодної критики словника К. Андрусишина, хоч в Америці живе кілька наших мовознавців, а між ними і проф. Р. Смаль–Стоцький, який написав книжку про нищення нашої мови в УССР («Українська мова в Совєтскій Україні»). Казав колись Т. Шевченко: «Мовчать і мовчки чухають чуби, а може, так і треба; ми не знаєм. Нехай німець скаже». Та гірше того! В українській іммігрантській пресі на кожній сторінці часописів і журналів зустрічаємо московізми, мовляв, добровільні, бо ж за імміграційними редакторами та авторами не стоять каґановічі з наганом у руках. І — як на глум — ті московізми читаємо в статтях, що прославляють наших героїв, що загинули в московських концентраках власне тому, що боролися за чистоту української мови.

Тут варто навести один з мільйонів прикладів московського відкритого глуму і цинізму. Читаємо таке: «Письменника Г. Квітку–Основ'яненка і йому подібних з їх мовою ми ніяк не можемо відірвати від Г. Квітки–Основ'яненка, публіциста, політика, ідеолога української шляхти та куркульства. Ось чому нам завжди треба пам'ятати, що в особі Г. Квітки–Основ'яненка ми маємо найзапеклішого реакціонера, вірного слугу царського трона» (С. Василевський. «Добити ворога». В журналі «Мовознавство», ч. І, 1934). А також читаємо таке: «Ще й досі із шкільних програм не усунено шкідливого, хуліганського ставлення до московських («російських» в оригіналі. — П. Ш.) класичних письменників. Так, напр., А. Пушкіна чи І. Турґєнєва називають ідеологами московського дворянства. Та чи ж можна дивитися на творчість таких письменників, як А. Пушкін, І. Турґєнєв, Л. Толстой, та їм подібних під впливом факту, що вони належали до буржуазії? Ні! Не можна принижувати так наших класиків в очах учнів, бо це до добра не доведе» («Комсомольська правда». 3. II.1936).

Отже, маєте віз і перевіз. Г. Квітка (1788–1843) - дрібний дідич і монах, який прославляв і боровся ЗА пролетаріят (селянський), є реакціонер і ворог народу, але А. Пушкін (1799–1837), камергер його імператорської величности, який ґлорифікував гнобителів пролетаріяту — царів, цей є вже революціонер і народник. Ані оком не моргнувши! Та щоб було ясно дурним хахлам, у чому саме полягає реакціонерство, то пишуть ясніш ясного «з їх МОВОЮ». А щоб було ще ясніше, то уточнюють; «та йому подібних», с. т. подібних і МОВОЮ. Іншими словами, хто пише українською мовою, той реакціонер, назадник, ворог прогресу, а святим обов'язком кожного прогресиста є нищити назадників і назадництво. Понад 15 мільйонів тих назадників–реакціонерів знищили.

Москвини мають не злу історичну пам'ять. Відродивши догму свого монаха Філофея з 1524 року «Масква — III Рім» в новій одежині III «Інтернаціоналу», москвини пригадали і другу догму з 1689 року свого патріярха Іокіма «Кагда будєт многа язикоф, то пайдьот смута на зємлє» (лист його до архим. Київської Лаври з 24. V.1689, яким він забороняв Лаврі друкувати книжки українською мовою). Ну, якщо «пайдьот смута на зємлє» (с. т. в московській імперії"), то з того логічний висновок — нищити немосковські «язики». Це москвини і почали робити відразу ж по нашій поразці в Переяславі в 1654 році. По 1917 році московська демократія почала була занадто енергійно продовжувати старе московське буржуазне нищення. Напр., у Києві в лютому 1918 року за один лише тиждень вистріляли кілька тисяч українців лише за те, що мали прізвище на -енко. Тоді москвини подерли сотки портретів Т. Шевченка та його «Кобзарів». Україна відповіла зброєю: полетіли з плечей тисячі московських голів та їхніх вірних союзників — жидів. Заносилося на недобре для москвинів, і В. Лєнін пригадав заповіт своєї цариці Єкатєріни II про те, що нищити все українське нараз є для москвинів небезпечно. І він негайно дав своїм «рєбятам» наказ «асадіть шаг назад», щоб потім можна було зробити «два шаґа вперьод», пояснюючи, що «сілаю украінцеф нє вазмьом, а толька разозлім» (В. Лєнін. «Статьі і рєчі об Украінє»). А для того «шаґа назад» він видумав формулу «соціялістичний (с. т. московський) зміст в українській формі».