Слава ЗСУ!

Українське селянство, врятоване від помосковщення браком московських шкіл, вже не півсвідомо, але цілком свідомо розуміло, що москвини є цілком чужим і ворожим йому народом. Більше того! Український селянин дивився з погордою і огидою на москвина. «На базарі не було людей, були самі москалі та жиди». Як багато говорить цей вислів нашого селянства! Наш селянин гидився москвином і цілком точно його оцінював. «З москалем дружи, але камінь за пазухою держи». «Хоч би москаль з неба — вірити йому не треба» і т. п. Глибока мудрість не зараженого «ізмами» нашого народу.

Свого часу московський уряд оселив був кількадесят сіл чистокровних москвинів в Україні, навмисно помішавши їх поміж українськими селами. За час більш як 200 років не було ані одного випадку, щоб українці сусідніх з московськими селами оженились із москвинами (Ф. Вовк. «Студії з української етнографії та антропології»).

Навіть у Сибіру, де московський уряд навмисно мішав українських і московських переселенців в одному селі, за якийсь час українці скупчувалися на одному боці села, а москвини на другому.

В Україні і в Сибіру не було між українськими і московськими селянами не те що якоїсь прихильности, але, навпаки, не завмирала ані на одну хвилину глуха, обостороння ненависть, що вибухала часто в кривавих бійках. В 1917 році, попри пропаганду нашого соціялістичного уряду про братерство з «російською демократією і народом», незважаючи на його заборони розпалювати ворожнечу між «братніми народами», наші селяни самочинно виганяли цілі московські села з України. Тоді можна було бачити довгі валки москвинів–селян, що їх завертали «на родіну» наші селяни під озброєною косами вартою (за: Р. Млиновецький. «Історія українського народу»).

Із свідомо ворожим до москвинів наставлениям українського селянства і з підсвідомим відчуттям чужости до москвинів змосковщеної української шляхти москвинам ніколи не пощастило б помосковщити, злити в один «русскій» (за теперішньою їхньою термінологією «савєтскій») народ. Треба було шукати ще й інших способів.

Тим способом, і дуже сильним, бо ж приніс москвинам бажане їм помосковщення — навіть більшою мірою, як вони сподівалися, — став у XX ст. СОЦІЯЛІЗМ і, взагалі, «прогресивні» ідеї в їх московській інтерпретації, яку Москвин уклав в ясну для себе, але не зрозумілу для наївного хахла, формулу: «Соціялізм — це Я. Інтернаціоналізм — це Я. Самоозначення — це Я. Справедливість — це Я». А хто сумнівається в цьому, той ворог соціялізму, інтернаціоналізму, самоозначення. А для ворогів цих високих ідей (цих ідей, але ж не москвинів) маємо Сибір і кулю в потилицю.

Після славної героїчної доби боротьби часів Галицько–Волинської держави наші західні землі вже не мали «відмолоджуючих» націю збройних зривів, як козаччина чи Запорізька Січ на східних Землях. Якийсь час ще точилася нерівна вперта боротьба Львівського Церковного Братства, а по ній завмерла всяка боротьба, а з нею і українське національне життя в Західній Україні аж до доби європейських революцій 1848 року.

Ожебрачені до найнижчого ступеня, здушені національно, здеморалізовані «планами на знищення Руси» поляків та мадярів, з перервою більш як 400 років традиції боротьби — західні українці цілком затратили бойовий дух і обернулися на слухняних, заляканих австріяків рутенського роду. Політичний сервілізм, культурна скам'янілість, загумінковість думки, сліпий консерватизм опанували все життя Західної України. Як далеко пішло спольщення, видно з того, що навіть священики, які жили серед українського неспольщеного селянства, вживали майже виключно польську мову, за винятком хіба Богослужби.

В містах можна було почути українську мову хіба з уст селян, що приїздили до міста, та почасти міщанства, що не зривало зв'язків із селом.

Хоч як парадоксально, від остаточної національної смерти врятували галичан самі поляки. Скрайньо дурна польська національна пиха продиктувала їм безоглядне, брутальне нищення всіх проявів українства. Національним терором вони упокорили тодішню нашу провідну верству (властиво священиків) і опанували — на спілку з жидами — місто. Але їхня брутальність і пиха посіяли зерна ненависти до них; з тих зерен пів століття пізніше виросли УСС.

Як на східних землях москвини, так і на західних поляки поламали свої зуби на нашому селянстві. Наше західноукраїнське село, стиснувши зуби, мовчки зализувало, як могло, рани економічного упослідження і з глибокою, не виявленою ще національною ненавистю чекало до слушного часу. У протилежність до своєї провідної верстви, наше село не піддалося польщенню і залишилося на всі 100% українським.