Слава ЗСУ!

За часів нашої Гетьманської держави багато напівспольщеної нашої шляхти повернулося до своєї нації і багато повстало нової козацької шляхти, а також значно посилився кількісно і якісно наш священицький та чернецький стан, тодішні будівничі освіти і культури.

По полтавській катастрофі 1709 року починається щораз скоршим темпом омосковлення нашої провідної верстви. Проте все XVIII століття наша шляхта ще добре пам'ятала історію; ще добре розуміла і відчувала, що москвини є чужа їм і ворожа нація. Тоді за кожної нагоди наша шляхта показувала москвинам свою огиду та презирство до тих дикунів. (Простонароддя гидилося москвинами ще більше). Москвини енергійно вживали всіх можливих засобів, щоб це вороже і презирливе до них наставления українців змінити на протилежне. Кожного, хто показував якесь прихильне наставления до москвинів, нагороджувано маєтками, високими посадами, титулами, грішми (точнісінько, як тепер в СССР). Напр., передумовою призначення І. Брюховецького на гетьмана москвини поставили йому вимогу оженитися з московкою (він оженився з Толстою). Московський уряд особливо дбав, щоб українська шляхта якнайбільше поміщалася кровно з московською. Напр., цариця Анна наказувала 31.1.1734 р. правителеві України кн. Шаховському: «Як наміром нашого блаженної пам'яті дяді імператора Пєтра було, щоб малоросійський народ охоту мав споріднюватися з нашим московським народом, так малоросіян від споріднення зі смолянами та поляками відвертати, а натомість уміло спонукати малоросіян свої сини та доньки з москвинами женити і споріднюватися. А цей наш наказ в таємниці тримати» (Моск. Архів Мін. Юстиції. Ч. 79. 1806).

Помосковщення шкіл, Церкви, преси, підкуп, мішані подружжя, всі подібні — не менш енергійні, як тепер в СССР, — заходи все ж не могли цілком змосковщити українців, як пощастило, напр., полякам спольщити. І це цілком зрозуміло чому.

Ми вже говорили, що зливаються в одне гармонійне ціле лише властивості споріднені чи бодай дуже близькі. Хоч поляки і не були споріднені (духово) з українцями, проте вони належали до європейського культурного світу, як і українці. Це дуже сприяло польщенню українців. Цілком протилежне бачимо у Московщині. Москвини не лише не мали нічого спільного з українцями, але й були (і є) діяметральною протилежністю українцям, і то не лише духово, але й расово. Ці два народи мали духовість, що заперечувала одна одну. А як знаємо з генетики, протилежні духові первні не дається злити в одне ціле ніякими способами, навіть кровним змішанням. Отже, мовне змосковщення українців не є ніяким змосковщенням (хіба духовим каліцтвом, що його дається направити). А крім того, і саме реальне, щоденне життя аж занадто яскраво підкреслювало на кожному кроці, кожного дня не лише цю протилежність, але й незмірну ВИЩІСТЬ українців і НИЖЧІСТЬ москвинів. І це у всім без винятку: в щоденній поведінці, в чистоті фізичній і моральній, чесності, розумі, смаку, піснях, мові, самопошані, почутті власної гідности, освіті, світогляді. Абсолютно у всім бачили тоді українці свою вищість над москвинами. Наше простонароддя відчуває свою вищість над москвинами і тепер навіть в СССР. Але чим далі ця ясна свідомість у нашої змосковщеної інтелігенції переходила до підсвідомості. Напр., було в Петербурзі чимало українських змосковщених дворян на державних — часто високих — посадах, які із якоюсь незрозумілою їм самим гордістю підкреслювали, що вони чистокровні малороси. Це підсвідоме національне почуття, а також і почуття своєї вищости над москвином жило в нашій шляхті ще в першій половині XIX століття.

На українських землях під Австрією ми втратили майже всю нашу шляхту. Великий український патріот митрополит Мелетій Смотрицький журився ще в 1610 році: «Нема кому потішити мене — всі повтікали від мене. Де дім князів Острозьких? Де інші славні доми руських князів! Де княжата Слуцькі, Заславські, Збаразькі, Вишневецькі, Сангушки, Чорторійські, Пронські, Ружинські, Соломирецькі, Головчинські, Крошинські, Масальські, Горські, Соколинські, Лукомські, Пузини й інші незчисленні?» (М. Смотрицький. «Тренос»). За глумливим, але влучним виразом поляків, українська нація там в першій половині XIX ст. складалася з «хлопа і попа».

Як далеко пішло польщення в Галичині нашої провідної верстви, видко з того факту, що галичани протестували в 1784 році проти навчання українською («руською») мовою в щойно заснованому тоді університеті у Львові. Як пише галичанин Ю. Бачинський («Україна ірредента»), «національний рух русинів у 1848 році був ділом виключно австрійського уряду, був його тактичним маневром у боротьбі з польськими революціонерами». Все ж мусимо сказати, що підкреслення Ю. Бачинського (він був соціяліст), ніби «було ділом виключно австрійського уряду», не відповідає правді (про це далі).