Слава ЗСУ!

Правда, що кров не змарнувалася: вона створила найдорожче, що має нація — національні ідеали, національні традиції, національні легенди, культ «високих тих могил» — культ національних героїв. Лише завдяки крові полеглих БОРЦІВ «ще не вмерла Україна» — і не вмре. Бо ж кров борців, а ніщо інше, породжує нових борців. Впав Петлюра — народилося десять Коновальців; впали десять Коновальців — народилися сто Чупринок, впали сто Чупринок — народилися п'ятсот українських Жанн д'Арк у Кінґірі; впали вони — народжується 80–мільйонова нація.

Але все ж маємо парусот літ найнижчої, найганебнішої доби нашої історії, доби, яка щойно тепер закінчується. Доби ганьби. Мертвої доби. Правда, навіть і в цій найтемнішій нашій добі було кілька світлих хвилин, кілька спроб боротьби, але було їх мало, а переважно ця доба заповнена фактами, що згадка про них викликає тепер у нас почуття глибокого національного сорому. Сорому за нашу національну еліту. Сорому за продажність одних, за короткозорість і вузькоглядність других, за свідоме і несвідоме яничарство третіх, за історичну забудькуватість четвертих, за почуття своєї національної меншвартости п'ятих.

Історія не знає оправдання для несвідомих національних злочинів. 15 мільйонів українських трупів і оголена, спалена Українська Земля також тої несвідомости не простить і не забуде. В 1917 році Україна мала фізичну силу забити осиковий кіл у могилу Московської імперії. Цього свого історичного ОБОВ'ЯЗКУ не дозволив Україні зробити ніхто інший, лише наша власна українська провідна верства, наша еліта. За це справедливий Бог і покарав Україну 15 мільйонами трупів. Всі війни в нашій історії разом коштували Україну менше жертв, як «мирна» доба 1920–41 рр., не згадуючи вже про дальші мільйонові жертви «не за Україну, а за її ката».

Україна може заплатити ще кількома мільйонами трупів і ще більшим оголеним «диким полем», якщо і тепер її провідна верства не усвідомить собі криштально ЯСНО, без найменшої тіні сумніву і хитань — ПРИЧИНИ. Причини ДІЙСНІ, не замасковані «саврємєннимі», «праґресівнимі», «гуманнимі», «демакратічєскімі» і всіми іншими ізмівськими історичними, економічними, культурними брехнями, видуманими ворогами України для її легшого приборкання і контролю.

Всі ці брехні можна побачити лише з історичної віддалі, в історичній перспективі. Сучасний стан і прагнення кожного народу не виникають через ніч, раптово, Бог зна звідки, без причин, а є логічним ПРОДОВЖЕННЯМ всієї його попередньої історії (А. Кастаньон). Міняються зовнішні форми, міняється термінологія, але внутрішній історичний ЗМІСТ життя кожного народу, його історичне призначення лишається в головному незмінним протягом довгих, дуже довгих століть. Бо ж нічого не стається без причини, а кожна подія в житті нації зв'язана глибокими внутрішніми нитками з попередніми подіями і, в свою чергу, має вже в собі зародки подій майбутніх. Отже, в минулих і сучасних подіях у житті нації гострий розум може побачити події прийдешні, а щонайменш — напрям ходи тої нації.

З генетики знаємо, що еволюція, розвиток пралюдини до людини забрали сотки тисяч років часу; знаємо, що нові форми виникають внаслідок схрещення (які не завжди тривалі) та в дуже рідких окремих випадках шляхом мутації (скоків). Отже, національний характер, а від нього і прагнення кожної нації не можуть змінятися протягом кількадесят років, хоч би не знати які заходи робила б та нація для цього (крім фізичного схрещення, але й у цьому разі наслідки не завжди сталі). Тому‑то для зрозуміння сучасного москвина та його прагнень і планів на майбутнє ми навели його національний характер і його життя (зміст) від передісторичних часів понині. Це його минуле кидає яскраве світло на його заміри та плани тепер. Так само і минуле нашої нації кидає яскравий жмут світла на наше майбутнє. В попередніх розділах ми сказали дещо (дуже мало) про минуле нашої нації до XIX ст. Тут киньмо одним оком на минуле з XIX і XX ст.

Наше бурхливе, трагічне, повне кривавої боротьби минуле забрало дуже багато жертв з нашої провідної верстви. По татарському погромі наша аристократія та шляхта ще трималася якийсь час в Литовсько–Руській державі, опанувавши в ній все культурне життя, але по злученні тої держави з Польщею в 1569 році починається дедалі скорший перехід нашої аристократії — нащадків київських князів — та нашої шляхти до польської нації. Всі оті — потім польські — князі Острозькі, Сангушки, Чарторийські, Збаразькі, Вишневецькі, Воронецькі, Курцевичі, Четвертинські, Ружицькі, Пузини, Слуцькі, Пронські та інші були українцями з походження. Це лише аристократія, а серед теперішньої польської шляхти є тисячі родів українського походження.