Слава ЗСУ!

А наслідки — маленька Галичина поставила 10000 добровольців, що своїм неймовірним геройством, самопосвятою і кров'ю вкрили славою всю українську націю, а вдесятеро більша Наддніпрянщина вислала 300 напівозброєних, не вишколених військово дітей–школярів боронити Київ під Кругами. Вічною ганьбою буде висіти над нами факт, що нашу столицю, столицю 40–мільйонного народу, взяли в 1918 році лише 3000 московської босячні. Яка пекуча ганьба всій 40–мільйоновій нації, що спромоглася поставити проти тих 3000 босячні 300 дітей! І ще дивуємось, чому чужинці мають Україну за «Пенсильванію» та ведуть політику «нєпрєдрєшенства».

Перші проблиски національного відродження в Західній Україні блиснули були, хоч і скороминучим, проте яскравим світлом у «Головній Руській Раді» 1848 р., у З'їзді Руських Учених, у «Слові перестороги» В. Полонинського, в гарячих словах М. Устияновича і т. д. Але ті перші ластівки національної весни нищили в зародку самі ж «рутенці», як, напр., митрополит М. Левицький, митрополит Й. Сембратович, Д. Зубрицький, І. Вагилевич, Ю. Лавриківський, Н. Вахнянин, А. Добрянський, О. Барвінський та інші, які жебрали десятиліттями ласки то у москвинів, то у поляків, то в австрійського уряду, ударемнюючи всі спроби тодішніх українських націоналістів стати на шлях боротьби. Митрополит Й. Сембратович заборонив М. Шашкевичеві видати «Зорю»; конфіскував видану «Русалку Дністрову». Львівські українські священики відмовлялися відкривати Богослуженням «Просвіти» і т. п. Австрійський уряд заснував був у 1783 році у Львові «Руський Духовний Семінар», а в 1784 році університет. Галичани протестували проти навчання в них українською мовою. (За тих часів Київо–Печерська Лавра боролася з москвинами за українську мову в книжках). Поляки дурили галичан, як дітей, «новими ерами»; москвини купували «рублями»; австрійський уряд годував обіцянками.

В 1914 році на команданта (командира) УСС націоналісти запропонували генерала графа С. Шептицького (брата митрополита). Тоді поляки енергійно вживали всіх способів і заходів у Відні, щоб уряд не дозволив творити окремі українські військові частини добровольців, а щоб добровольців–українців приділювано до польських частин. Генерал С. Шептицький був особистим приятелем цісаря Франца–Йосифа, мав великі зв'язки і вплив в урядових колах, отже, мав силу ударемнити польські інтриги. Тоді генерал С. Шептицький під впливом свого брата митрополита Андрія схилявся до України і був би дав свою згоду очолити УСС. З цілковитою певністю можна сказати, що під командою генерала С. Шептицького УСС були б виросли в десятикратну силу в порівнянні з тою, що створилася. Силу не лише військову, але й ПОЛІТИЧНУ. Проти кандидатури генерала С. Шептицького рішуче повстав соціяліст К. Трильовський, загрожуючи спротивом «Січей», яких головою він тоді був. Наслідок — Відень обмежив УСС до 2000 вояків (у перші ж дні формування УСС зголосилося понад 25000 добровольців).

Другим прикладом «державницького розуму» тої провідної верстви був такий факт. У 1918 р. Генеральний Штаб Антанти запропонував українцям в Америці (ЗСА) створити на кошти Антанти Український Легіон, на взірець польського, що тоді формувався. Український Легіон під українською командою і під українським прапором мав би піти (разом з польським) воювати червоних москвинів під зверхньою командою Антанти, яка хотіла якнайскорше привернути в Східній Европі лад. Центральне представництво американських українців — «Федерація українців Америки» відкинула з обуренням (не дамо гарматного м'яса) цю пропозицію. Пізніше, коли польський Легіон почав окуповувати Галичину, Федерація вислала делегацію до Вашингтону з просьбою дозволити організувати український легіон. Дістала коротку відповідь: «Too late» — запізно (П. Задорецький. «Свобода» 10.1.1956).

Ще один приклад рабської ментальносте галицької провідної верстви старшої Генерації. В жовтні 1918 р., коли на очах усіх УЖЕ валилася Австрія, коли поляки вже відкрито організували Ліквідаційну комісію (щоб перебрати владу в Галичині), тоді наш провід був принципово ПРОТИ захоплення влади силою. На пропозицію взяти владу силою один із заслужених наших «батьків народу» з жахом викликнув: «Та це ж державна зрада! Ніколи не пристану на це». Навіть наприкінці жовтня Національна Рада не згоджувалася на переворот, а планувала і далі жебрати у Відні. І лише рішуча заява Д. Вітовського, що вже запізно відкликувати військові зарядження і він зброєю візьме владу 1–го листопада без огляду на їхні рішення, — примусила Національну Раду санкціонувати цей вже напівдовершений збройний виступ 1. XI. 1918.

А все ж галицька провідна верства показалася в історії більш державницькою, ніж наддніпрянська. Колись наступні покоління, читаючи I, II, III, IV Універсали Української Центральної ради 1917 року, не будуть вірити своїм очам. Ці історичні документи нашої національної ганьби, як у дзеркалі, відбивають увесь маразм національної, ба, навіть звичайної розумової дегенерації нашої національної еліти. В історії будь–якої нації не знайдете нічого подібного. На жаль, не маємо під рукою текстів цих Універсалів, щоб подати цитати — зразки того неймовірно лакейського рабства «московською блекотою» пересякнених авторів. Автори старих наших історичних справді універсалів мабуть і в небі жахнулися, побачивши цю нашу національну трагедію, бо ж за словами тих «універсалів» йшли і відповідні їм діла. Діла, що призвели до теперішньої УССР.