Слава ЗСУ!

Наприклад, австрійський посол у Швейцарії пише: «В Женеві М. Драгоманову поводилося зле, і він почав пактувати з Російським урядом через посла Новікова. Цей посол казав мені, що М. Драгоманов дістає тепер від Російського уряду 6000 рублів річно. Цю залежність від Російського уряду дається помітити у зміні його політичної позиції. Тепер він проповідує не боротьбу з Росією, але унію з нею. Поляки та москвини вважають його за ультра–соціяліста, та російська поліція знає ліпше» (акт ч. 2628/1889). Або: «Міністр внутрішніх справ граф Н. Ігнатьєв заснував у 1881 році в Женеві нігілістичний (соціялістичний) журнал «Вольнає Слова». На головного редактора покликано к.[олишнього] київського професора М. Драгоманова. Та незабаром соціялістичний журналіст Чєркєзов відкрив цей секрет, викравши у московського шпигуна Мальшинського документальні на те докази» (акт 6621/1883). За браком місця тут не наводимо більше цих документів.

Незабаром М. Драгоманов виїхав до Болгарії.

Особистий приятель М. Драгоманова московський професор Н. Ґреве пише: «Я особисто чув з уст М. Драгоманова багато разів, як він з запалом переконував своїх приятелів, що загине ціла справа України, якщо вони зречуться московської літератури та ідей, що вона їх пропагує. Перечитані мною в Полтаві його інтимні листи до близьких йому людей підтверджують понад усякий сумнів, що цей його погляд був дійсно тілом і кров'ю його духу до смерті» («Билоє». III.1925).

Московські журнали «Руская Мисль», «Рускає Багатства», «Билоє» дуже радо містили статті М. Драгоманова. З М. Драгомановим приятелювали чи його ідеями захоплювалися визначні москвини, як, наприклад, проф. К. Арабаджин, проф. І. Ґреве, проф. П. Струве, проф. П. Мілюков, С. Мєльгунов та інші. І. Ґреве вважав М. Драгоманова ідеологічним батьком московської Партії конституційних демократів, головою якої був П. Мілюков (пізніше). П. Мілюков особисто знав М. Драгоманова і пише («Нацианальний вапрос»), що у нього не було ніяких розходжень з М. Драгомановим у політичних поглядах. П. Мілюков був прем'єр–міністром Врємєннава Правітєльства в 1917 році. Воно визнало українцям право вживати українську мову тільки в трьох Губерніях, і то лише в приватних справах, у приватних установах. Запеклий україножер царський цензор С. Щьоґолєв був великим прихильником М. Драгоманова (Ю. Сірий).

Москвини в УССР охоче перевидають твори М. Драгоманова. Те саме робить і т. зв. УВАН у Нью–Йорку. Лідер наших сучасних ренегатів проф. Ф. Богатирчук пише: «Наша організація основана на ідеях М. Драгоманова» («Східняк». Ч. 24).

Та в Галичині М. Драгоманову не повелось, бо галичани не мали нічого спільного з московською «культурою» і дуже скоро побачили, які яйця кладе та московська зозуля. Н. Навроцький, М. Бучинський зірвали українську маску з цього московського агента, а І. Франко гостро висміяв його у пресі. (Більше про М. Драгоманова див.: К. Подолянин. «З минулих літ»).

З наведеного ясно видко, ХТО був М. Драгоманов. А він був божком і безапеляційним законодавцем для наших соціялістів, які, захопивши владу в 1917 році, негайно почали здійснювати його ідеї. Так, наприклад, запеклий драгоманівець М. Порш, ставши військовим міністром, негайно здемобілізував українську армію, що тоді почала була самочинно організуватися. Він добре знав, що в цей самий час В. Лєнін наказав організувати московську армію прискореним темпом. Такі були всі інші соціялістичні міністри УНР. Що ж дивного, що маємо тепер УССР.

В 1905 році москвини ганебно програли війну з Японією. Московська національна пиха дістала добре по пиці, та й ще від маленьких «макак», як згірдливо прозивали москвини японців, нахвалюючись «закидати їх шапками». Обурене московське суспільство — від правих до лівих — накинулося на уряд. Захитана царська влада була примушена піти на неприродній москвинам шлях європейських реформ: проголосила конституцію (що її за пару літ обернула в фікцію), полегшила цензуру на пресу, поширила місцеву самоуправу і т. п.

Українці негайно взялися за відбудову української культури: почали закладати українські часописи, видавництва книжок, школи для неграмотних, поглиблювати наукові досліди над минулим України і т. п. Москвини відразу занюхали небезпеку для імперії, але, розуміючи, що поліційними заходами вже несила їм осідлати Україну, запланували зробити це своїм улюбленим методом — підступом. Московські соціялісти, не жалуючи енергії і грошей, залили Україну повінню драгоманівської літератури, у великій мірі українською мовою. На цю працю москвини мали і вправних агітаторів і досить коштів від свого суспільства, навіть від своїх буржуїв (а також і жидів, включаючи й американських банкірів). Наші несоціялісти не мали ані грошей, ані людей на протипропаґанду, бо ж буржуазія в Україні складалася майже виключно з москвинів та жидів, шляхта–дідичі була змосковщена, а інтелігенція переважно драгоманівська. За таких аж надто нерівних сил, ясна річ, москвини (руками наших соціялістичних яничарів) здобули більшість саме того прошарку суспільства, що робить революції, — молодь. Такою зустріла Україна епохальний 1917 рік.