Слава ЗСУ!

«Патріярх Нікон наказав катувати єпископа Павла Коломенського так, що той збожеволів. Свого духовника Нікон наказав бити два роки, поки той не сконав. У Воскресенському монастирі Нікон наказував бити монахів безмилосердно батогами та пекти вогнем, від чого багато ченців померло» («Повєстваваніє», т. VI). Той же Нікон якось поблагословив німців, взявши їх за москвинів. Довідавшись про помилку, він страшенно розлютився і вимагав, щоб німці надалі носили якусь відзнаку, щоб не змішувати їх з москвинами. Московська церковна влада забороняла споживати харчі, привезені з‑за кордону, поки їх не пересвятять у церкві. Московська Церква перехрещувала навіть православну, вже охрещену православною Церквою (грецькою) Зою Палеолог, коли Іван III брав шлюб з нею в 1472 р. (перехрестили з Зої на Софію).

Про те, які вчені теологи були на Московському Патріяршому престолі, оповідають «Матеріали по історіі раскола». Читаємо там: «Іоакім ґраматє начал учітса, а до таво нє знал он пісанія, разве азбуке; ні церкві, ні чіна церковнава, панєжє чєлавєк служилий (він до 35 літ був військовий. — П. Ш.) і жил в ґлухой дєрєвнє і зайцев лавіл, а в церквє в рєдкій Вєлік день бивал». Не вмів читати–писати, до церкви ходив раз на рік і став патріярхом.

Очевидячки, священики не могли бути більш освічені за своїх єпископів. Московський архиепископ Геннадій пише: «Приведуть до мене мужика, щоб я висвятив його на священика. Даю йому читати Апостола, а він ледве–ледве по складах слово вимовить; даю Псалтир — ще гірше. Під «мужиком» не треба тут розуміти селянина, бо московське духовенство скоро обернулося в замкнену касту, і священиком міг бути лише син священика. Отже, до Геннадія приводили сина священика. Той факт, що багато московських священиків не вміли читати–писати, офіційно стверджено в резолюціях «Стоглавого Собору» 1551 р. Такий стан тягнувся довгий час. Навіть в XVII ст. Москвини вважали освіту (світську) «делам сатани», «дьявольскім іскушенієм» (П. Морозов. «Теофан Прокопович»).

Для порівняння пригадаймо, що В ТОЙ САМИЙ ЧАС чужинці, розмовляючи з нашими звичайними монахами в Києві, дивувалися їхньому доброму знанню європейських богословських та філософських творів; дивувалися, що вони знали добре мови латинську та грецьку (мови науки і філософії"). Тоді наші монахи та священики в оригіналі читали європейські твори, і не лише читали, але й самі писали великі наукові, теологічні трактати. Чимало з них мали свої власні великі бібліотеки. Ба, навіть наші селянки вміли читати — писати, як про це свідчить П. Алепський, Ю. Юст та інші чужинці.

Київський митрополит Петро Могила пропонував в 1640 р. московському цареві прислати українських теологів до Москви, щоб вони заклали там школу для вишколення священиків. Москвини не захотіли. В 1645 р. був у Москві грецький митрополит Теофан. Він намовляв царя заснувати школу для священиків; він навіть прислав вченого теолога архимандрита Бенедикта. Москвини його не прийняли. Аж в 1649 р. українці заснували першу в Московщині школу, завдяки енергійній допомозі міністра Ф. Ртіщєва, який був у Києві і зрозумів політичні наслідки московського дикунства. Цар, загрожуючи карами, наказав боярам посилати дітей до тої школи. Москвини зчинили бурю протестів, доказуючи, що та школа зіпсує правдиву віру, бо навчає таких, напр., єретичних наук, як латинська мова. За пару років ту школу закрили. Коли ж два учні поїхали довчатися до Києва, то москвини просили царя заборонити тим учням повернутися до Московщини, бо вони привезуть єретичні думки, а Бог покарає за це Московщину (А. Пипін. «Історія рускай літератури»).

Як московські єпископи виховували у своїх вірних пошану до священика, видко з того, що вони (єпископи) за несплату священикам данини єпископові наказували такого священика «сєчь розґамі» прилюдно по голому тілі. Не дивно, що москвини вірять, ніби зустріч із священиком віщує лихо, а щоб те лихо відвернути, плюють священикові вслід. Побожний нарід! Щоб прискорити Богослужбу, в московських церквах диякон говорив єктенію, священик «возглашав», дячок читав псалом, і все це робили всі три нараз. Ніхто з них не турбувався, чи люди чують, чи розуміють, аби лишень не пропустити нічого, що приписує «Служебнік». Зрештою, і вірні були більш зайняті балачками між собою (навіть сварками), ніж тою службою Божою.

Московські священики, будучи кров від крови, кість від кости свого народу, очевидячки, мали ту саму вдачу і той самий світогляд, що і їхній нарід. Метою їх (священиків) життя був повний шлунок — перш за все і понад все. Московський публіцист В. Бєлінскій пише, що московський піп був у них символом «абжорства, скупасті, нізкапаклоннічєства, нєвежєства і бєсстидства» (ненажерства, скнарства, підлабузництва, неуцтва, безсоромности). Ще треба додати, що в православних губерніях імперії в 1867 р. було священиків у шість разів більше, ніж у католицьких та протестантських губерніях (В. Ключєвскій).