Слава ЗСУ!

В. Ключєвскій пише: «Цар Алєсксєй у Велику П'ятницю на службі Божій в катедральному соборі лаяв патріярха Нікона голосно нецензурною вуличною лайкою (а в тому він був справжнім майстром). Взагалі, Алєксєй завжди поводився в церкві, як у себе в хаті; ходив по церкві, поправляв священиків, а якщо ті помилилися в службі, лаяв їх голосно на всю церкву брудною лайкою (матюком! — П. Ш.). І це діялося в переповненому вірними храмі, і не було ніяких протестів патріярха. Цар Іван IV Лютий одягав сам і наказував 300 «апрічнікам» (теперішні НКВДисти. — П. Ш.)* одягати чернецькі ряси; називав себе їхнім ігуменом, і вони йшли молитися до церкви. По молитві їхали до в'язниці і катували в'язнів. Імена скатованих на смерть Іван записував до «синодиків» (поминальниць) і розсилав по монастирях для поминок. У деяких «синодиках» число жертв доходило до 4000 «упокоєнних хрістіан мужескава, женскава і дєтскава чіна, імена коіх Ти Сам, Ґоспаді, вєсі». Іван IV власною рукою вбив ігумена Московського монастиря Корнілія і наказав на його надгробнику написати: «Паслал єґо Земной Царь Царю Нєбєсному». А чернець Іосіф Валакаламський писав цареві: «Панєже власть царская ат Боґа ісходіт, царь боґападобний єсть».

Про Пєтра І В. Ключєвскій пише: «Своїм пияцьким орґіям Пьотр надав форму сталої установи під іменем «Сумасброднєйший, Всєшутєйший і Всєп'янєйший Сабор» (найбожевільніший, найблазніший, найп'яніший). Головував на тому «соборі» найбільший пияк (сенатор Н. Зотов) з титулом «Всєшумєйший, Всєшутєйший Патріарх Масковскій і всєя Яузи». При нім був конклав з 12 «кардиналів» — найбільших пияків і ненажер, з великою кількістю «єпископів» та інших «духовніков», яких названо такими іменами, що їх ніяка цензура в світі не дозволить друкувати. Пьотр в тім «соборі» мав титул «протодіакона». Він сам уклав статут того «собору» з найменшими дрібницями і правилами, як «висвячувати» на різні ступені тої пияцької ієрархії. До того «собору» належали також «всєшутєйшиє матєрі — іґумєнші та архієрєйші». Першою заповіддю було напиватися щоденно і ніколи не йти спати тверезим. Та «братія» одягала церковні ризи і робила «богослужіння», с. т. співали сороміцькі та блюзнірські «молитви», проголошували анатему на «єрєтікоф» — непияків і т. п. Коротко, то була найдикіша, найогидніша і найблюзнірніша пародія служби Божої і священства. На великі церковні свята той «собор» з 200 людей на кількадесятьох санях гонили, як навіжені, по столиці цілу ніч на чолі зі своїм «патріархам» (в повному патріяршому облачінню зі жезлом і митрою, а решта — в єпископських та священицьких ризах), скаженно свистячи та співаючи порнографні (сороміцькі) пісні. Вони робили і пародію свячення; заїздили «святити» до домів московської аристократії, яка мусила напувати їх і платити за «свячення». Святкуючи Ніштадтський мир 1721 р., Пьотр наказав дати — в присутності всього царського двору — блазенський шлюб у Троїцькому катедральному соборі «патріарху всєп'янєйшева сабора» І. Батурлінові із вдовою попереднього «патріарха» Н. Зотова. Жодного протесту чи осудження з боку московської церковної гієрархії не було. Лише малорос митрополит Стефан Яворський не витримав і в своїй проповіді в присутності сенаторів гостро осудив Пєтра» (В. Ключєвскій. «Курс рускай історіі»).

В тому, що не було протестів Московської Церкви, нема нічого дивного, бо ж ще в 1689 р. московський патріярх Іоакім писав цареві: «Аз, Ґосударь, нє знаю нє старие вєри, не новие, но што вєлят начяльніці, то і ґатов тваріть і слушать іх ва всьом» (див. «Матеріяли з історії разколу»). Та і як би московські єрархи могли протестувати, коли «на Петрових прийняттях гвардійці носили у великих ведрах «сівуху» (горілку), а старшини ґвардії пильнували, щоб ніхто не ухилився випити за здоров'я царя. Лише попів не треба було приневолювати: вони охоче пили і заїдали редькою та цибулею, засмерджуючи все навкілля. Чужинці дивувалися, що найп'янішими в тих орґіях були саме духовні особи» (за В. Ключєвскім).

Про те, якими християнами були московські єпископи, оповідає літопис XV ст.: (переклад) «Багато людей постраждало від нього (єпископа Фьодора. — П. Ш.) по тюрмах і позбулися свого маєтку, інші мусили працювати на нього, як запродані раби; інші зазнали заслання і грабунку всього, що мали, і не тільки світські люди, але й ченці, ігумени, священики. Безсердечний цей мучитель одним голови втинав, іншим бороди обтинав (тоді для Москвина це було гірше за смерть. — П. Ш.), іншим очі випалював, язик вирізував, а інших розпинав на стіні і мучив без милосердя, бажаючи відібрати їхні маєтки, бо на маєтки неситий був, «як пекло». Це робив єпископ.