Слава ЗСУ!

В той час на Донщині ґен. А. Дєнікін організував московську армію (з питомою москвинам брехливістю назвав її «бєлою»). В Києві зароїлося від вербункових штабів та московських патріотичних організацій. Цілком відкрито формувалися офіцерські дружини, і уряд П. Скоропадського їх утримував та озброював. З Києва і з складів в інших містах йшли потяги зброї до ґен. А. Дєнікіна. Просьбу Кубанської Краєвої Ради прийняти Кубанщину до складу Української держави П. Скоропадський відкинув, не бажаючи перешкоджати А. Дєнікінові. В Галичині точилася нерівна війна Галицької напівозброєної армії з Польщею. Галицький уряд просив П. Скоропадського прислати військову допомогу та зброю. Відмовив, але дав дозвіл виїхати до Галичини полкові Січових Стрільців, що складався із дисциплінованих, ідейних, свідомих українських націоналістів–галичан, бажаючи позбутися цих небезпечних для нього українців. (І слушно, бо саме вони взяли Київ і ув'язнили уряд П. Скоропадського).

Київ обернувся в кубло московської монархічної і немонархічної зграї, яка з диким московським садизмом нищила все українське життя. На вулиці було небезпечно говорити українською мовою. Міністри вже цілком офіційно не визнавали не те що української мови, але й України; наказували своїм підлеглим вживати лише московської. Як далеко це пішло, видко з такого факту. Українці задумали продемонструвати німцям свою силу і зарядили масову панахиду по гетьмані І. Мазепі. Уряд заборонив державним урядовцям йти на панахиду і наказав поліції розігнати тих, хто прийде до церкви. В справу вмішалися німці і не дозволили розганяти. Пан Гетьман Української держави на панахиду не прийшов.

Побачивши свою силу, москвини заходилися нищити щось далеко, далеко більше, важніше для нас і для них. До своїх пограбованих в революційні часи маєтків повернулися їхні власники і почали енергійно надолужувати втрачене, накладаючи на селян відшкодувння, вдесятеро більші, за втрати. Щоб примусити селян платити, організували «каратєльниє атряди». їхню бестіяльну жорстокість перевищили хіба інші москвини — лєнінці. Ті атряди палили цілі села, катували десятки тисяч, вбивали тисячі селян. І все це робилося іменем гетьмана всієї України. Селяни зненавиділи не лише ім'я Павла Скоропадського, але й ТИТУЛ гетьмана. Вони на своїй шкірі переконалися, що і соціялістичний уряд української держави і несоціялістичний також приніс їм здирства, руїну, анархію, несправедливість, що називалися незрозумілими словами соціялізм, реквізиція, репарація, контрибуція і т. п. Нічого, крім лиха, не бачив наш селянин в обох тих «українських» державах. Зароджувалася думка (чи підшептувалася збоку), що власне ота українська держава є причиною того лиха. Зародилася і виросла ЗНЕВІРА в саму ідею української держави. Скомпрометована ідея — ТЕ, ЩО НАЙБІЛЬШЕ ПОТРІБНО ВСІМ МОСКВИНАМ. І це зробив П. Скоропадський, поруч із соціялістами УЦР. Це є його і соціялістів найбільший злочин проти України, бо ця зневіра стала ПРИЧИНОЮ ПРИЧИН поразки всієї нашої збройної боротьби 1918–20 років. З чотирьох мільйонів вишколених вояків до армії УНР зголосилося менш як 5%. Український селянин вже не вірив у самостійну Україну, а кидався до зброї лише тоді, коли Москвин занадто пекуче заливав йому сала за шкіру.

На терор Скоропадської адміністрації наші селяни відповіли саботажем і бойкотом її наказів. Доставки збіжжя катастрофально впали. Занепокоєні німці почали дошукуватися причин. Ті причини пояснили і «доказали» їм дуже авторитетні в очах німців особи. Тоді в німецькому уряді сиділи люди, мудріші за А. Гітлера, і розуміли, що, здобувши симпатії українців, вони дістануть більше потрібних їм харчів, ніж могли б отримати брутальною військовою силою. Крім того, розвал Московської імперії і рівночасно приятелювання з Україною давали можливість перекинути армії зі східного фронту на західний. Це були причини українофільської політики німців.

Наші принципові демократи вважали компрометацією свого демократичного імені приятелювати з німцями. Майже ніхто з них не турбувався нав'язати близькі, інтимні зв'язки з впливовими німцями в Києві. Кілька окремих прийнять чи сухих напівофіційних та офіційних балачок. Москвини ж, навпаки, лізли до німців всіми дірками. Їхня аристократія знала німецьку мову і знала, як «причаровувати». На приватні прийняття з добрим вином грошей не жалували (навіть з державної скарбниці). В Києві тоді жили такі великі московські риби, як, наприклад, герцог Ґ. Лейхтенберґський, який був не лише особистим приятелем самого кайзера Вільгельма, але й посвоячений з ним. Отже, в очах німців був людиною, що заслуговує на повне довір'я.